Коли Раулю де Вандому дозволили підвестися, рятівний хміль від вина натщесерце як рукою зняло. Під кріпосною стіною сиділи звязані по двоє і вже приречені на смерть полонені. Гірше й бути не може Гарнізон Шуазі дворяни, для них кара на горло найганебніша смерть.
Вони справді змусили Вандома дивитись, як одного за одним англійські солдати повісили кожного захисника Шуазі. Без священника та останньої сповіді. Без мішків на голові. Маркіз Гаре читав молитву, проводжаючи своїх воїнів на смерть, а Рауль ціпенів, дивлячись широко відкритими очима, щоб ніколи не забути кожне обличчя, кожну муку, кожен хрип. Англійський король, його брати, почет так само мовчки спостерігали за стратою. Попри те що воєнний звичай дозволяв переможцю, який захопив замок штурмом, розпоряджатись життям його захисників на власний розсуд, розважливий герцог Бедфорд усе ж спробував умовити свого брата короля обрати призначення викупу чи бодай страту відсіченням голови. Марно. Його величність прагнув помсти. Він досить різко зупинив потік красномовства та аргументів Бедфорда. Той уклонився мовчки, виказуючи беззаперечну покірність волі брата, й відступив. Попри те що герцог щиро вважав таку жорстокість недоцільною, але ще більш неприпустимим було починати будь-які прилюдні суперечки зі своїм братом королем. Тому він мовчки спостерігав за стратою, хоча в його сіро-зелених очах горів шал.
І коли вже Рауль побачив, що маркіз Гаре, повішений останнім, аби подовжити його муки, перестав рухатись, і тіло його безпорадно обмякло, він вирішив, що найгірше вже відбулося. Аж тоді англійські солдати притягли джуру Вандома, того, якому він сам наказав втекти та привезти звісточку дофіну. Як і кожного, кого король Генрі називав утікачами, хлопця звязали та скинули зі стіни в замковий рів із водою. Рауль, втративши будь-яку чутливість та сили, повільно осів під стіною.
Поруч із королем Англії стояли два хлопці, ще підлітки, його племінники, позашлюбні сини Бедфорда та покійного Кларенса. Обличчя, треба визнати, у обох від побаченого були блідо-зелені, вони ледь стримували потяг до блювоти, проте, знаючи вдачу та гнівливість свого дядька короля, не посміли ані ворухнутись, ані заплющити очі.
А ви, месьє, його величність із презирливою посмішкою звернувся до Вандома, після узгодження суми викупу та вашого слова їдьте до так званого дофіна та перекажіть йому, що так буде із кожним французьким замком, який відважиться на спротив.
Король скривився, а ще кажуть, що Вандома висвятили у лицарі після битви при Боже. Бідолашний принц Шарль, коли він робить лицарями чоловіків, які ледве на ногах тримаються від видовища страти!
Надвечір розграбований Шуазі англійці підпалили. Рауль де Вандом сидів верхи, його розвязали, навіть, за наказом лорда Монтгомері, запропонували якусь їжу. Та, розіпятий відчуттям власної безпорадності й провини, полонений втратив усі відчуття, як набита ганчірям лялька. «Вони всі мертві, всі до єдиного мертві. А я чомусь живий Для чого? Що іще я маю зробити?» весь час подумки повторював Вандом. Чорні із золотавими смужками очі мадам Ізабелли, її тонкі прозорі пальці, до яких він наче випадково торкався, проходячи мимохідь в Анжері, дивна хода, жасминова есенція, що проймала наскрізь її вбрання, все, що породжувало його бажання та робило живим до нестями, геть зникло з памяті. Перед очима стояли лише шибениці із мертвими тілами.
«Я мушу їхати до дофіна Мушу їхати Я не буду про все це думати постійно повторював Рауль: Я виживу, повернуся і помщуся. Присягаюсь, що помщуся. Кожному з них помщуся».
Побачивши, що в полумї обрушилася стіна донжона, розбита ядрами кулеврин, король Англії задоволено кивнув і рукою дав знак молодому Вандому забиратися геть. Йому знадобилося три доби, аби привезти дофіну Шарлю скорботну новину.
* * *Минуло два роки відтоді, як король Франції у полоні божевілля й не без допомоги королеви Ізабо та герцога Бургундського своїм ордонансом зробив дофіна вигнанцем та позбавив його спадку. У Парижі та й у всій північній Франції регентом королівства та законним спадкоємцем визнавали англійського короля. Для самого дофіна це означало віддатись на поталу постійним сумнівам у своїх спадкових правах. Єдина людина, яка могла знати точно, королева Ізабо. Але вона підтримувала англійців, чекати від неї ясності було справою марною. Задаремно королева Йоланда, його майбутня теща та очильниця анжуйської спільноти, шепоче запевнення, що він єдиний живий син свого батька, отож жодного сумніву ні в кого не було щодо його законності, коли він народився. Однак вразливий принц цілими тижнями впадає у меланхолію. Грає на арфі чи роздивляється своє обличчя у срібне люстерко: чи справді він схожий на короля? Хіба ж покійний герцог Орлеанський не брат короля, хіба ж не подібні вони?