Змучена довгим виснажливим днем, Луїза де Русі заснула сидячи, та й Анрі докладав надзусиль, аби не впасти обличчям на стіл. Який сором!
Гості, розгарячені вином зі спеціями та жирною їжею, розмовляли голосно, емоційно, проклинаючи бургундців, англійців та вже вголос королеву Ізабо. Дофіна марно викликали до королівського суду в Парижі, звинувативши в образі особи короля. Звичайно, принц не мав ніякого наміру повертатися до Парижа, він безславно здався королю Англії, де на ключові посади призначено бургундців або англійців. Тому його оголосили винним у зраді, позбавили спадку і вигнали за межі королівства. Кілька центральних і південних провінцій досі зберігали вірність дофіну, проте вони були територіально розділені та значно бідніші за торгову північ королівства, а тому давали незрівнянно менше податків.
Поточний стан справ у королівстві після вбивства герцога Бургундії не допускав розмов, окрім політичних, навіть на весільній учті. Ізабелла щиро зраділа з того, інакше до молодих було б привернуто більше уваги, ніж вона могла б витерпіти. На диво, було мало непристойних жартів та вимог. Чудернацьке весілля Ізабелла вже не раз бачила, що весілля при дворі це зазвичай веселий балаган із непристойними жартами, де з молодого ще до ліжниці стягнуть геть увесь одяг, музики бігтимуть поперед, гратимуть бадьору мелодію на флейтах, натякаючи, що цієї ночі йому спати не доведеться. Потім розчервонілий молодий, притискаючи до ніг залишки сорочки, а то й геть голий, виблискуючи білими сідницями, опиниться перед шлюбним ложем із закритим пологом, бо молода соромязлива. Священник, який прийшов благословити консумацію, подумки висварить безсоромних пяних гостей, що натовпом вперлися до покою. Квапливо бризне святою водою, благословить пару й жестом накаже всім виходити. І до ранку їх залишать у спокої. А потім родина чи навіть цілий двір прийдуть перевіряти постільну білизну, аби засвідчити, що шлюб відбувся тілесно й уже не може бути розірваний за будь-якої причини.
Відтоді, як варварський (чи язичницький) звичай роздягати нареченого дорогою до ліжниці дозволив собі легковажний двір ще на весіллі короля Шарля, до нього вдавалися чи не кожного разу, якщо не було прямої заборони та погроз єпітимії від церковних отців. Та зараз, на щастя для Ізабелли, ані двору, ані родичам було не до жартів. Королівство, спадкове право, пери, принци, століттями усталений порядок речей міг бути зруйнований ущент щомиті. Кому тут буде діло до жартів із нареченим та соромязливою нареченою?
Лише зрозумівши, що у цих галасливих суперечках про англо-французько-бургундське протистояння та у звичному весільному спянінні нікому до нього немає справи, Рауль де Вандом по-мисливськи впевнено зловив під столом руку Ізабелли, бо ж сидів поруч, та міцно стис її. Вона на коротесеньку мить підвела до нього налякані темні очі, потім її погляд ковзнув до вікон із кольоровими вітражами, до захмілілих галасливих гостей, і, вирішивши, що їй нема чого втрачати (яке неподобство!) вона переплела свої пальці із його й легко стисла у відповідь. Його долоня була приємно теплою, а шкіра на руках загрубіла від постійних вправлянь зі зброєю.
«Так близько і так недосяжно далеко Що ти робиш, Ізабелло? подумки здивувалась дівчина своїй поведінці. Він зрештою тебе згубить. Бо він отрута для тебе. Ти сама себе згубиш, як не одумаєшся, не припиниш це безумство Зганьбиш себе перед усім двором Зганьбиш родину»
Вандом ледь помітно нахилився до Ізабелли та, не відводячи погляду від протилежного кінця зали, де на балконі із прапорцями грали музики, прошепотів самими вустами:
Я ваш, а ви моя, мадам. Назавжди. Що б не сталося. Це моя вам присяга.
Ізабелла аж стенулася, проте не від змісту його слів, який не одразу второпала, а від незвичного звертання, вимовленого до неї вперше. Мадам! Так, справді, вона тепер заміжня. О, чорти б його забрали, цього Анрі де Вандома! Вона із невимовним жалем та щемом згадала усі ті пестощі по закутках Анжерського замку, усі ті непевні доторки у коридорах, бентежні поцілунки та квапливі обійми, від яких паморочилось у голові. Розпачливі, вже нестримні сльози зрадницьки набігли на очі, нехтуючи присутністю Жана Дюнуа, зневажаючи усі настанови покійного брата та усвідомлення родинних інтересів. Вимучена, тремтлива посмішка геть збігла з її вуст. І життя здалося мадам де Вандом у її чотирнадцять років зруйнованим ущент.