Дядько, що виходив із Роліту, то був Микола Бажан власною персоною. Колись йому дали ордер на розкішні апартаменти у цьому новому будинку товариства літераторів, що розташовувався на вулиці Леніна і котрий називали «панським» за те, що у квартирах навіть була кімнатка для челяді, однак не було повноцінної кухні. Передбачалося, що творча еліта їстиме в їдальні літераторів, а кухня їм потрібна хіба що для того, щоб скипятити воду в чайнику на індійський чай, чи як той порошок називався, що почали завозити в маленьких картонних коробочках?
Бажан як раз думав про той випитий свій вранішній чай. Однак не в Роліті, з котрого він ще наприкінці сорокового року переїхав у нове житло з новою дружиною. Йому хотілося десь спробувати справжній запашний чай, як той, що він пив, якось побувавши в Англії[11]. Проте він міг хіба що про це мріяти. Головне нікому не казати. Тс-с-с «Можна ж якось і самому щось таке стелепати? Хіба ні? Куплю чай. Краще у Львові, заграничного. Насиплю в чашку заварки повну ложку Розмірковував собі письменник. Ну або попрошу Пантелеймоновича звідти привезти. Це ж його, здається, направили від спілки відкривати урочисто обласну бібліотеку? А в мене вийде так само, як у Лондоні? Чи вони все ж таки той свій легендарний чай якось інакше заварюють? Ну, молока наллю». Він пройшов повз юнака з палкими очима, що проводжав його слід і все розмірковував про суто побутові проблеми. Бо ніякої челяді в його колишній ролітівській квартирі, котру він залишив першій дружині, не було, а кімнату для неї було віддано племіннику колишньої дружини, котрий приїхав до Києва вступати на інженерний. І навіть мансардою, великою й просторою він ніколи не користувався. Бо ще на перших ролітівських зборах мешканців управдомша оголосила, що «згори» прийшла рознарядка віддати всі мансарди жильців під художні студії зубожілим митцям пензлів і фарб.
Потім Бажан розмірковував, чи варто на ролітівських зборах підтримати пропозицію секретаря президії спілки позачергово друкувати збірку поезії якогось юного дарування тільки тому, що він влучно передав постать Сталіна та його роль у Великій Вітчизняній війні: «Адже він навіть не член Спілки письменників. Жодних воєнних нагород не має Чому ми мусимо його друкувати? Адже на черзі Тімірязєв. Можна йому сказати, щоб до повісті дописав постать Сталіна. У нього також правдоподібно й влучно вийде. Він раніше про Сталіна тільки й писав» Поглинутий своїми дрібязковими проблемами, Микола Платонович перейшов вулицю в належному місці (не перебігав, як деякі недбалі пішоходи, а коло пішохідного острівця, що блимав круглою лампочкою), попередньо подивившись в усі боки, аби його ненароком не збили.
Починав накрапати дрібний дощик, і відомий літератор поважно накрив свою макітру, що вже починала лисіти, газетою, зігнувшись у три дуги, як це чинили всі інші пішоходи. Зробив те, що належить, і саме так, як заведено. Жодних несподіванок. Одна рівна творчість на замовлення.
Він не озирався назад, бо талановиті письменники Радянського Союзу не просторікують щодо минувщини, а завжди підтримують лінію партії і так само не дивляться через плече, щоб побачити, можливо, там, позаду, щось, або когось, хто в сто разів більше вартісний того, аби творити. Бо ж живий. Не вмер зсередини.
* * *Олексій тоді прийшов додому й за тарілкою борщу все думав про ту загадкову назву «Роліт». Потім запитав у мами. Та зневажливо сказала: «Тобі до тих, до котрих повага й лаврові вінки, ніколи не дорости. Бо їх одиниці. А інші побиваються. Пишуть он, як я, свої віршики в зошитки. А то й іще страхітливіше.» І хоча хмикнула після оцих своїх слів, а все ж прочиталося щось таке в її очах справжнє. Якась така прихована повага і захват. Недосяжна вершина. Величина. Однак Наталя враз вдала, ніби готує обід, і відвернулася від Олексія до кухонного столу. Але про себе подумала: «Пишуть в зошитки, але все ж таки пишуть? Як я? Чи все ж читають комусь? Або бояться, що і їх доведуть до ручки, як Хвильового та Скрипника? А інші? Канатоходці бісові. На одній скелі Україна і все, що їм дороге, з іншого боку брила комунізму, а між ними канат. І ким же може стати син? Самогубцею чи канатоходцем?»[12].
Пізно ввечері батько, котрий саме прийшов додому, взагалі на його запитання про українських письменників кілька разів кліпнув і коротко відрізав: «Забудь. То небезпечні невдахи». Звісно, якби Геннадію Петровичу тоді сказати інакше Пояснити, що то просто невдахи, і бути одним із них небезпечно. Так ні ж Сказав майор саме те, що сказав. Бовкнув.