Усе почалося в пятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розі вулиць Леніна та Михайла Коцюбинського[10]. Батько його тоді ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному відрядженні. А самому Олексію тоді було всього пятнадцять. Нормальний вік, аби на щось спочатку втикати пять хвилин, а потім затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усміхнений дядько у вишиванці, що випурхнув із тяжких деревяних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля з усмішкою до вух.
Олексію в тому трохи лисому дядькові все імпонувало: і та вишиванка (хлопець саме мав напередодні розмову зі своїм сусідом Рачадою, котрий переконував, що все оте українське заразом із мовою тільки дозволяють, і варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяє чимдуж), і та нескорена й непохитна усмішка, немов наперекір, а не з причини чогось (бо юнаку було пятнадцять і він самий був такий затятий).
Олексій того не знав, що то був голова Спілки письменників України Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рік до того, в сорок девятому, отримав Сталінську премію за «Італійські враження». І тоді, можливо, Олексієва підсвідомість також би хмикнула та проказала «лубочність», і юнак би просто пройшов повз.
Однак він тоді лишень кліпнув пару разів і, незважаючи на те, що мама вдома вже чекала його на борщ після футбольного матчу, як укопаний став перед тими мастодонтними дверима.
З них несподівано вийшов двірник із мітлою, грюкнувши ними так, що їхні скельця затремтіли й ледь не тріснули. Олексій тоді наважився:
А скажіть, запитав, що це за будинок?
«А тобі чого? мав би презирливо відрізати двірник, й історія на цьому б закінчилася, так і не почавшись. Однак, на превеликий жаль (або на щастя), у того двірника як раз сталося свято. Йому виписали, нарешті, невеличку, але все ж яку-не-яку премію за особистою протекцією Бажана, котрий був запанібрата з усіма урядовцями-комуністами, і тому життєва позиція двірника наразі була значно-значущо підвищено кращою, ніж учора, приміром, коли він не мав на що купити горілки. І тому юнакові відповів він ось що:
То будинок літераторів. Роліт. Себто «Кооператив Робітник літератури». Найвідоміші люди нашої країни тут пишуть твори, розказують правду про наш народ, для більшої значущості він навіть пальця догори підняв, аби синьоокому юнаку з хвилястим чубом напевне стало зрозуміло, які важливі ці люди. І тому найшанобливіше ставлення до них! Ось.
На цьому двірник подумки завважив, що, мабуть, виконав свій обовязок перед літераторами на рік уперед за те, що вони йому допомогли отримати премію, й кинув мітлу прямісінько під ноги Олексію. Проте тому вже на ту прикрість було байдуже.
Усе поступово складалося в його мозку в один великий пейзаж світу з пазлів повсякденності. Однак Олексій цього не знав, бо, як і більшість людей, не вмів розмовляти з мозком, тільки інтуїтивно відчув якесь полегшення, немов скинув зайвий баласт із душі той баласт був його неявним нерозумінням. Чому дідусь співає рідних, українських пісень, тільки коли випє і неймовірно щасливий? Чому мама потай від усіх і навіть батька пише у своєму зошиті українські вірші? Чому ось цей чоловік, такий, що Олексій лише у фільмах про стахановців і подолання нових пятирічок бачив такі неприродні широкі усмішки, у вишиванці? Чому? Чому він сам розмовляє здебільшого російською, а українською тільки в маминому селі та з недалекими громадянами з провінції, які завжди говорять українською та яких через це заведено вважати простаками й неосвіченими людьми? Чому?
Чому, або навіщо? Але то питання наступного десятиріччя.
Чому, або адже? Адже що? Адже так треба? Так заведено? Бо так є, і не став дурнуватих запитань? А ці запитання справді дурнуваті, чи просто незручні?
Однак, шановні, будьмо відвертими: слово «незручний» зявиться щодо справді таких запитань дуже не тоді. Себто не скоро. А тоді оце німе запитання (до самого себе) пятнадцятирічного юнака було несподіваним і смішним. Воно його спантеличило. Тяжко було нести отой пейзаж усесвіту, котрий склався з пазлів персонально для нього перед будинком Роліту. Ой як тяжко
* * *Дядько, що виходив із Роліту, то був Микола Бажан власною персоною. Колись йому дали ордер на розкішні апартаменти у цьому новому будинку товариства літераторів, що розташовувався на вулиці Леніна і котрий називали «панським» за те, що у квартирах навіть була кімнатка для челяді, однак не було повноцінної кухні. Передбачалося, що творча еліта їстиме в їдальні літераторів, а кухня їм потрібна хіба що для того, щоб скипятити воду в чайнику на індійський чай, чи як той порошок називався, що почали завозити в маленьких картонних коробочках?