Пізно ввечері батько, котрий саме прийшов додому, взагалі на його запитання про українських письменників кілька разів кліпнув і коротко відрізав: «Забудь. То небезпечні невдахи». Звісно, якби Геннадію Петровичу тоді сказати інакше Пояснити, що то просто невдахи, і бути одним із них небезпечно. Так ні ж Сказав майор саме те, що сказав. Бовкнув.
І тут Олексію після фільмів про розвідників почали ввижатися пригоди. Небезпечні невдахи, себто літератори насправді перетворилися ледь не на шпигунів або льотчиків-диверсантів із фільмів щонайменше.
Наступного дня після останнього уроку ненависної йому математики він побіг до того будинку, щоб подивитися, хто ще в нього входить і виходить.
* * *Роліт на початку був і справді вершиною-величиною. Але вже лубочною. Олексій цього, звісно, не знав і не міг знати. І не лише через вік, а й через те, що пропаганда працювала ідеально. Може, й найкраще з усіх систем Радянського Союзу, завдяки чому той і міг існувати.
Так ось, будинок робітників літератури завжди був лубочно-підконтрольною вершиною, після того як до влади прийшов пахан Сталін. Ну тобто від самого початку свого існування в тисячу девятсот тридцятому році. Насправді Роліт перший конструктивістський будинок, доведений із первісного проєктування Костирка та Кричевського[13] майже до буквальної коробки почали заселяти мешканці на початку грудня тридцять четвертого. Але ж спочатку був збудований харківський будинок літераторів «Слово» прямий пращур першого Роліту, з якого почали знищувати митців. З нього почалося Розстріляне Відродження, адже до 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шести. І якби не перенесли столицю з Харкова до Києва, то невідомо, чи добудували б вічно заморожене будівництво першого Роліту. А так Деякі з тих, хто вижив, харківських письменників остаточно перекваліфікувалися на оспівувачів радянської системи й переїхали до Києва. Так би мовити, долучилися до новоствореної столиці. Знову під ковпаком, аякже.
Адже Сталін, як і будь-який дракон, не поважав ні варіативності, ні ініціативи та всього, що із цими поняттями повязаного, тобто творчості. Ба більше, боявся й рубав на кореню. Однак, звісно, мали бути українська мова, українська література й українські літератори. В кожній республіці свої. Якісь там І навіть періодика, і навіть радіо, і навіть вишиванки. Та нехай будуть. Головне ніякої самодіяльності. Все за планом. Пятирічним. Та будь-яким. Субординація. Адже це, кузькіна мать, не ринкова економіка, то чого пнутись? Основна мета збереження усталеного порядку.
Збереження усталеного порядку. Лібералізм геть. Конструктивний лібералізм і того страшніше. Натяк на націоналізм підозра в зраді. Націоналізм дорівнює табори. І можна тільки просто сільську українську мову. Просто лубяну.
Ви можете говорити українською і навіть повинні на свята співати українських пісень. Тільки памятайте, що західняки зрадники упівці. І ніякі вони вам не браття. Неприборкані й неприкаяні. А ми Центральна Україна і маємо їм дати приклад. Своєю гармонією. Своєю свіжістю. Своєю непохитною життєрадісністю. Своєю лубочністю Тьху!
Те слівце вїлося в Олексіїв розумовий лексикон. Він його в жодному разі не озвучував. Однак воно було, існувало. Виникло якось саме собою, і пояснювало майже все, коли йому було невтямки; коли якось непевно та неточно. Занадто життєрадісно, як на травневих мітингах. Занадто злагоджено, як на радіотрансляціях зїздів ради депутатів.
Так ось. Олексій стояв навпроти Роліту наступного надвечіря й силувався згадати прізвище того полисілого дядьки у вишиванці, котрого ось тут вчора зустрів. Він згадав, що вже бачив десь його обличчя. У якійсь газеті. Однак прізвище вивітрилося з юнацької голови
* * *Микола Платонович, у свою чергу, і бром би випив, якби це його заспокоїло і він би зміг після цього читати українську історію, не хвилюючись[14]. Однак він був занадто розумним, аби бром йому допоміг і «лубочним» (як би висловився Олексій), а насправді просто хитрим, пристосуванцем і не тому, що хотів бути відомішим, або краще жити (хоча краще жити хочуть усі, крім осіб з перманентною депресією в тяжкій формі) він просто хотів жити. Найважливіше він хотів просто вижити
Однак про все за порядком.
Бажан тоді вже став неабиякою шишкою. Адже вже довів свою благонадійність. Був депутатом Верховної Ради і УСРС і РСР, а до того, менше як рік тому, пішов із посади заступника голови Ради міністрів УРСР. Видатна особа. Варто було тільки «почати лизати сраку Сталіну» як він подумки спересердя нерідко зазначав як все налагодилося. Справу на нього, котру до того роздували кілька років, ураз закрили. Тільки підтримуй державний курс, небораче. Жодної критики, не дай Боже. Тільки уславлення й оспівування. Та будь, як усі, врешті-решт. Досить викабелюватися.