Але ж чи належить уся ця багнюка важеликів та пристрастеньок усього цього міщанського неподобства марноти й марнославства, що його зневажали одвічні вигнанці та «безрідні негідники» штибу Германа Гессе й Пауля Целана, та котрий обожнює нова бюргерська інтеліґєнція чи ладна примірятись до перших, ще й завідомо засуджуючи за апріорну невідповідність, делінквентність за визначенням, defecting за природою, зраду духом?..
Отож наш ясновельможний волав хвилин зо тридцять-сорок (ба навіть пятдесят) про нескінченну глибину нерозуміння, результуючих непорозумінь, смислохимер, або семантичних збоїв у ґуґленні смислів в міру бігання сенсу, та поневірянь. З недопросвітленого прозеліта насміхались, роблячи вигнанця та ізгоя з біженця-від-себе (себто, всього, що в ньому визросло за першу та кращу половину життя), дияспорника у вічному екзилі, елліна серед варварів (дехто може слушно уподобати «барбарів») у розсіянні власних векторів та вимірів репрезентації постмодернового мультиверсу складності та мінливості. Чого саме? Може, себе; а може світу, ревних ідолів чеснот та вибагливих символів віри од жаданого Клюбу. Тоді (як от і ниньки!) він ще не намислив, куди й навіщо тіка Та головне набір зручних слів, запозичених з модних дискурсів: такі не годні схибити, еге ж? Хоч тобі дорога дальняя, а хоч казенний дім. «Би лиш не так, лиш не з отими!»
Модератор Вуйків-Бойчишен (що в російськомовній школі, здається, починав Бойчишиним, а втім оті відомості легко можуть виявитись провокацією чи правдою ницою й нижчого щаблю) терпляче дослуховував деталі того, як він «навіть не розуміє, аж наскільки» доповідач «не розумів та й досі не розуміє». Коли ж на жарт було звести або залегко (а тому наче й не зовсім шляхетно), або ж заважко емоційно (і відтак морально ризиковано), було чути, як кремезніла його й без того штучнувата, спуд/л/отавська вимова, час від часу акцентуючи різницю між твердим та мяким «ч» у південно-західній місцині, що їй на відміну від центральних чи вкрай-західних (конвертованих Корінізацією та романтикою реконструювання до перших) то не вельми є властиве чи притаманно-імманентне.
Отак він учиняв у відповідь на самопрочин від екс-східняка щодо того, наскільки ж той-бо є східняк, а візаві натомість западенець. Мабуть, із боку то нагадувало, як «тролі та хомячки» свідомісного руху часів не таких віддалених, реагуючи на ворожу тональність навіть вишукано галичанського доробку, радо накидалась із блефуватими остракізмами, інсинуючи те, наскільки ж дописувач є, мовляв, чужий та довірливий до «он-лайна перекладацького». Іншим варіантом бували зіткнення на ширших майданчиках форумів провідних видань, де подібні іннуендос висловлювались на адресу позаклубників та їхньої нескінченно нерідної мови (так наче ті вдавали з себе земляків), причому з боку тролів, що підозріло підкреслено нагадували про свою нативність, часто-густо перенасичуючи мову ідіомами чи контекстно-телевізійним сленгом, зловживаючи блефом шіболефу. Та коли рідні усталені вирази клацають по вухах, видаючись екзотичнішими за окупантську альтернативу, чи може направду йтися за рідноспадковість?
Аж діючи так, здавалося, все робиться, аби спростувати власне відстоювану тезу; зокрема нуль-гіпотезу про начебто натуральність received-акценту (модераторського, тролячого), котрим репрезентує не стільки витік-звязність, скільки периферію-еклектику. А радше анекдоти про «ідеал», ейдос-апокрифи, автентику, з котрою давно всі втратили зв'язок і тому довільно кожному самозванцеві є судити про все те, для чого живого мірила не успадковано.
І відтак кожен інтеліґєнтський акцент чи то полонізований, чи то силувано, чинено-канадиянізований, а частіше природньо зрусифікований, та однаково інтранзиґєнтський мав право та рацію. Право на буття та самобутність, та не на претензію автентичної спадщини від колиски; рацію у самоствердженні, але ж не у навязуванні свого хибкого іншим, не менш системним та органічним дизайнам. Не може бути інакше на землі, де розмаїття споконвіку було іманентним та подавлялося хіба що доцентристами-корінізаторами на пару з їхніми умовними супротивниками марномрійниками від інтегрального (звісно, не цілісного й аж ніяк не конструктивного) доцентрово-націоналізму, цього рудименту ветхої расової теорії як вінця еуропського гуманітаризму кінця позаминулого початку минулого століть. Ци Сірка нема, фіст ся зостав? Та най буде, але што-сте пишали ся?