Артемий Ладознь - Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал стр 4.

Упереджаючи епізод перший: «Йой, не-не»

Зліт розпочався інтервюванням Бойківа (аж ніяк не Бойкова! тож випадок Львова заметімо під килимок) з новою надією на порозуміння Сходу з Заходом (варіант на «-ід-» лунає однаково небезсумнівно), а саме із кобзарем Європєєнком. Чому ж  «кобзарем»? Якщо вірити доповідачеві, навіть прочитавши кубокілометр сучліту мовою неокупантською, однаково не спромігся не те що забалакати нев  навіть почати розуміти її. Аж доки не грянули події не такі віддалені, коли гідність забила ключем та струмом настільки потужним, що окупантські бригади ремонтників мали клопіт, накладаючи муфти на горло пісні та заплати на шляхопроводи свідомості.

Втім, скидається, й тоді не збагнув новопробуджений, як жеж ото мовиться та балякається. Просто ані слова! І то  попри жертви у вигляді полишеної сімї (що відмовлялись вважати лінґву-франка чужинською, невимовну ж франкову  умовно-рідною). Попри наявність вищої гуманітарної освіти, чи ж принаймні дипльому філолоха, котрий мав би був якось змусити та змотивувати до опанування критичного кола дисциплін. Бодай як учиться західносусідня-умовносоюзна у разі потреби погнути спину у кавярнях на мийці посуду, а чи західновіддалені-умовнонейтральні  задля єврочайових у демократичних дупомийнях. Стурбований читач вже міг би просякти підозрою щодо ментального стану окремих переселенців, що більший шмат співбесіди приділяють бідканню за свою теорію граничної неспроможності в обраній галузі (що направду мало би спонукати до пошуку альтернатив). Та ж до чого тут геополітика чи плач ярославен від маестрів ліричного жанру?  чудуватиме суворий арбітр, втім не маючи цілковитої рації. Бо людина спромоглася до найбільшого: творчо роздути із власного драматичного кейсу трагедію вселенського масштабу у геть інакшому розтині.

Як же Вам, друже Целан, спромоглося опанувати вільно й окупантські разом з автохтонними, не скаржачись на засилля зсередини черепної скроні чи черевної зони? А втім, кризи ідентичності не уникли й такі. Та й хто не зрікався рідно-особистого задля престижнішого клюбного? Хіба той-таки Франко не микався межи словянофільством та німецькістю, безвідносно від того, чи обернеться тутешня звичка зватись іменами «руські люде», «руські женщини» концтаборним (зокрема згодом  медійним) стимулюванням на користь недо- та навіть антируськості як такого собі пререквізиту приватної деокупації, знерабіння, ent-Sowjetisierung?

Стривайте! На суді з прогресивними максималістами як присяжними обвинувачувані чи підозрювані з обох боків можуть заперечити: ніхто-бо «го не неволив, не силував, не спонукав до вивчення жодної з неавтохтонних даній місцині мов. Трішечки міркувань престижу, дещиця нетворкінґа з оточенням, що чавить морально  оце й маєте:

Ця коломийка в якусь мить навіть зазнала візуалізації. Хоч як дивно  у вигляді акторів шатанівського Унтернету, а саме Лісєїча з улесливо-любязного «Центру» та Вольфа з далекої та невблаганно, несамовито рідної й неподільно автентичної периферії. Крайньої країни,краю крайнот. Чи не має ця дихотомія тону самопояснення та самовідтворення? А феномен кобзаревих щоденників, приватних розмов із собов, писаних зненацька лінгвою окупації, як власне й невоління полишити лігво окупанта («а я  тут загину»)  чи легко пояснити поза відступом від зромантизованого анекдоту, зречення поапокрифованого наративу, зради профанного погляду на речі глибинні? І як же легко заступити тендітну лінію мудрості, помінявши місцями чорне та біле: таврувати людей свобідних та самобутніх як пристосуванців та рабів, екзальтованих ж обивателів та безвідповідальних мрійників, добровільних креоле-служок покласти за еталон жертовності  і то винятково через тавтологійну нетотожність двох, чи несхильність пасіонаріїв, осліплених власною тупістю (або ж пасткову зачарованість їхньої пастви їхньою ж тупою непримиримістю), до емпатії.

Але ж чи належить уся ця багнюка важеликів та пристрастеньок  усього цього міщанського неподобства марноти й марнославства, що його зневажали одвічні вигнанці та «безрідні негідники» штибу Германа Гессе й Пауля Целана, та котрий обожнює нова бюргерська інтеліґєнція  чи ладна примірятись до перших, ще й завідомо засуджуючи за апріорну невідповідність, делінквентність за визначенням, defecting за природою, зраду духом?..