Посеред двору була неправильної форми клумба з величезним каменем у центрі. Це звідки ж приперли таку брилу?
А це що? запитав я в клієнта.
Фонтан, озвався той знехотя. Працює від насоса
Можна ввімкнути?
А навіщо?
Він дратував мене, похмурий і безглуздий продавець скарбів.
Але ж ми привеземо сюди покупця, сказав я терпляче. Фонтан теж коштує грошей, і чималеньких.
Клієнт знову знизав плечима. Піднявся на широкий ґанок з двома мармуровими псами обабіч; у руці його подзвонювала низка величезних сейфових ключів на кшталт тих, що відкривають залізні двері моєї квартири, але більші.
Коли ключ скреготнув у замку, я чомусь розхвилювався. Занадто подобався мені цей будинок. Дуже хотілося, аби те, що всередині, не підвело очікувань. Клієнт відкрив важкі двері й ступив досередини; а я, майже проти волі, затримався.
Хотілося подовжити задоволення.
І чомусь виникло занепокоєння. Виникло і зникло, як тінь летючого птаха.
Ну, йдіть, глухо долинуло з дому. Тут, звичайно, безлад
Я ввійшов. І з першого погляду зрозумів, що будинок не обдурив мене. Меблів майже не було, зате був великий камін з кованими гратами, стіни з ніздрюватої цегли і кілька картин олійними фарбами на великих картонках.
А не боїтеся, що вкрадуть? запитав я, затримуючи погляд на картинах.
Я знав, що мій супутник потисне плечима, і не помилився в своїх очікуваннях.
Поки не вкрали, байдуже сказав клієнт. Це батькові дарували Вони ні хріна не варті.
Я рушив нагору вузькими крученими сходами, на другому витку зупинився і подивився вниз. Клієнт навіщось знімав зі стіни найближчу картину; я геть не розуміюся на живописі, і кілька помідорів на блакитному столі нічого не сповістили ні серцю мойому, ні розуму. Я зібрався був іти далі, коли клієнт, захекавшись, розгорнув картонку зворотним боком до мене.
Я вчепився у вузькі перила, ще не розуміючи, звідки страх, але кров уже хлинула від обличчя, щоки оніміли, а долоні прилипли до заліза. На зворотному боці картонки була намальована стара жінка. Дуже стара. І дуже знайома. Та, що продала мені колись квіткову цибулину.
* * *Напевно, мій вигук був дуже виразний. Принаймні, клієнт на мить вийшов зі своєї похмурої сплячки і поглянув на мене занепокоєно:
Що?
Дозвольте глянути, сказав я сухими губами і дуже обережно, намагаючись не оступитися, спустився зі сходів.
Клієнт виглядав здивованим:
Що?
Картонку він поставив під стіною помідорами назовні.
Не звертаючи уваги на його подив, я підняв картину і повернув зворотним боком. Там, на вивороті, не було ніякого портрета тільки тіснилися, переплітаючись листям, дуже дрібні сині, коричневі і темно-жовті квіти. Абстрактний малюнок, як ото на шпалерах.
Вибачте, сказав я, опускаючи картонку. Мені здалося
Клієнт навіть плечима не знизав.
Ясно було, що переплетення квіточок зіграло зі мною злий жарт, адже стара випливла з памяті зовсім випадково однак чарівність будинку з флюгерами для мене згасла. Я блукав кімнатами, робив позначки в записнику, виходив на балкони, оглядав горище і підвал усе це механічно, ніби долаючи зубний біль. Все зрозумілішим ставало, що будинок, попри все, перебуває у чудовому стані. Але тим сильніше хотілося забратися звідси. Неначе починалася застуда, голова боліла все сильніше, хотілося чаю, а краще горілки
На щастя, коли ми закінчили я зробив навіть кілька знімків з різних ракурсів, щоб показувати фотографії потенційним покупцям, клієнт запропонував мені коньяку.
Я з радістю погодився, випив більше, ніж слід було, і на зворотному шляху дрімав у машині.
* * *Я працював з будинком художника, як ювелір з алмазом. Густо засіяв пропозиції починаючи від звичайних газет і закінчуючи елітарними, доступними далеко не всім глянцевими джерелами інформації.
Невдовзі дехто вже «клюнув»; і через деякий час мені була призначена зустріч з першим покупцем. Розмова надихнула мене; розіклавши на столі фотографії, я докладно відповідав на тисячу хитромудрих питань; в основному вони стосувалися не будівлі навіть, а колишніх хазяїв, їх родоводу і заповітів, останніх новин в області оподаткування та інших тонких матерій.
Цікаво сказав покупець, раптом обірвавши власну думку. Він з усмішкою розглядав одну з фотографій; а я не зрозумів, що саме так його розвеселило, дочекавшись, коли фотографія лягла на стіл, і я й собі взяв її в руки.