Ану забожися, Буйний Дню! гукнув той самий голос.
Залюбки. Уперше прийшов я сюди через Чілкутський перевал в осінню сніговицю вісімдесят третього року. Я мав тільки подерту сорочку на хребті та жменю борошна ото й усього добра. Цілу зиму заробляв на харчі в Джуно, а навесні ще раз перейшов Чілкут. І ще раз голод погнав мене назад. На другу весну я прийшов знову та й заприсягнувся, що не піду звідси, доки не візьму свого. Отже, ще й досі я його не взяв, через те я й тут і, далебі, не маю на думці поки що йти звідсіль. Відвезу пошту й гайда назад. Ані на ніч не зостануся в Даї. Візьму пошту, переміню собак, захоплю харчів і назад через Чілкут. І ще раз заприсягаюся й пеклом, і головою Іоанна Хрестителя, що не піду звідси, доки не загребу банку, і, кажу я вам, чималий він мусить бути!
А який це, по-твоєму, чималий? спитав унизу Бетлс, що ніжно обіймав йому ногу.
Еге, скільки? Який це, по-твоєму, чималий? загукали інші.
Буйний День подумав хвильку.
Чотири або пять мільйонів, повагом промовив він нарешті й підніс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регіт. Але я не заганятимусь дуже, підведу риску й під мільйоном. Зате ж ані на унцію не менше! Тільки тоді піду з цього краю.
Його слова знову зустрінуто вибухом глуму. Досі ще нікому не траплялось не те що мільйона сотні тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконі не сягав пяти мільйонів.
Слухайте, крикнув Буйний День, ви бачили, яку купу золота загарбав сьогодні Кернс? До прикупу він був нам не страшний. Його три королі мало чого були варті. Але його серце чуло, що йде четвертий, і він узяв його. Отак і моє серце щось чує. На Юкон іде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, ані про Березовий струмки. Про них і говорити не варто. Я кажу про справжнє золото, що від нього вам волосся дубом стане. Воно вже лізе з землі, і ніщо його не спинить. Воно вилізе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то мої сліди приведуть вас кудись до Стюарту, Індіяни чи Клондайку: тільки привезу пошту й зараз лечу на ті річки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопці, багате золото під самим дерном, по сто доларів на миску, і пятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!
Він підніс до рота чарку віскі.
За те, щоб усі ви взяли свою пайку з нього!
Він випив віскі, зліз зі стільця й знову потрапив у Бетлсові ведмежі обійми.
Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогодні не поїхав, сказав підійшовши Джо Гайнс. Я допіру дивився на градусника надворі. Мороз кусається: шістдесят два під нулем, і до того йдеться, що спуститься ще. Ліпше перечекати.
Буйний День осміхнувся, й старожитці довкола зареготали.
Отакі ви, безрогі! гукнув Бетлс. Боїтеся маленького морозцю! Погано ж ви знаєте Буйного Дня, коли думаєте, що мороз його спинить.
Приморозить собі легені, та й годі, відмовив Гайне.
Авжеж, приморозить собі смочка в роті. Ти, Гайнсе, у цій стороні щойно третій рік, ще не призвичаївся, а я сам свідок, як Буйний День пройшов по Койокуку пятдесят миль за день, коли градусник показував сімдесят два градуси.
Гайне насуплено похитав головою.
Отак же й приморожують легені, жалісним голосом промовив він. Як Буйний День виїде перше, ніж пересядеться мороз, то нізащо не витримає! Адже ж він їде без намета й без опони.
До Даї добра тисяча миль, сказав Бетлс, вилізши на стілець і обхопивши Буйного Дня за шию, щоб не впасти. Тисяча миль, я сказав. До того ж сама невтерта дорога, а проте я йду в заклад із першим-ліпшим чечаком на що завгодно, що Буйний День за тридцять днів буде там.
Пересічно по тридцять три милі на день, нагадав Док Вотсон. Я знаю, що це таке, бо сам попоїздив. Як захопить його хуртовина на Чілкуті, то цілий тиждень може продержати.
Тринди-ринди! відрубав Бетлс. І назад тисячу миль він так само проїде за тридцять днів! Ставлю пятсот доларів, і кат бери хуртовину!
Щоб підперти свої слова, він витяг торбинку із золотом, завбільшки з болонську ковбасу, і шпурнув її на стіл. Док Вотсон кинув і свою поряд.
Згода! гукнув Буйний День. Бетлс правду каже. Я теж закладаюсь на пятсот доларів, що за шістдесят днів, лічивши від сьогодні, я спинюся з дайською поштою перед дверима «Тіволі»!
Довкола недовірливо загомоніли. З десятеро чоловік повитягали свої торбинки. Джек Кернс протиснувся крізь юрбу й став перед Гарнішем.