Усі вишикувались довгою лавою біля прилавка, декуди по двоє й по троє, і тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворі було шістдесят градусів під нулем.
Бетлс, сам один із найуславленіших своєю відвагою й завзяттям старожитців, урвав пяницьку пісню про сік сасафрас і пішов, заточуючись, привітати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, і він урочисто, як справжній оратор, зняв голос:
Чуєте, хлопці! Я пишаюся, що можу назвати Буйного Дня своїм товаришем! Чимало ми з ним разом стежок попротоптували! Він увесь від мокасинів до голови щире золото найвищої проби, дарма що на ньому шкура шолудива! Він був хлопя, зовсім хлопя, коли прийшов у цей край. У вас, товариство, у таких літах ще під носом було мокро. Він ніколи не був писклям, він і вродився дорослим. За тих часів, скажу я вам, чоловік мусив бути чоловіком. Тоді не було ще оцієї здохлячої цивілізації, що прийшла до нас тепер.
Бетлс умовк на хвильку й достоту по-ведмежому обхопив Буйного Дня за шию.
За тих добрих давніх часів, як ми з тобою вдвох поганяли собак тут, на Юконі, нам із неба не ллялася юшка, і зайти пообідати не було куди. Ми розпалювали багаття там, де вбивали дичину. А траплялося не раз бути ситому з того, що вгледиш, як кріль на річці скинеться або лосось задере хвоста й дремене в кущі!
Ці його переплутані слова зустрінуто вибухом реготу. Бетлс пустив Гарніша з обіймів і розлючено обернувся до юрби:
Смійтесь, ви, шолудиві, безрогі, смійтесь! А я вам у вічі скажу: найкращий із вас не вартий розвязати ремінця йому на мокасинах! Хіба не так, Кембле? Брешу я, Маку? Буйний День зі старої гвардії. Він справдешня «закваска». Тоді в нас не було ніяких цих пароплавів, ані факторій. Тоді нам раз у раз доводилося живитися тільки кролячими слідами та лососячими вихлюпами!
Він окинув юрбу гордим поглядом. Залунали оплески, і почали вимагати промови від Буйного Дня. Той погодився. Зараз-таки принесли стільця й помогли йому на нього вилізти. Не тверезіший за інших, тепер він високо підносився над ними над буйною гурмою абияк повдяганих людей, узутих у мокасини та муклуки, з рукавицями, що теліпалися в них на шиї, і в шапках, що своїми піднятими навушниками нагадували крилаті шоломи стародавніх вікінгів. Чорні Гарнішеві очі виблискували, на засмаглих щоках виступили густі румянці після багатьох чарок. Його привітали радісними вигуками, що довго не вщухали, і очі йому мимохіть зволожились, дарма що вигуки ті були здебільше пяні й безглузді. Адже так люди поводилися споконвіку: і в глибоких печерах, сидячи навпочіпки довкола вогнища, і в пишних палатах імператорського Риму, і в неприступних замках баронів-розбійників вони так само бенкетували, бились і пиячили, як і тепер у модерних готелях, що підпирають небо, або в пяницьких вертепах приморських міст.
Отак і люди, що лавою обступили Гарніша, були хвальковиті, пяні й галасливі будівники держави в присмерку полярної ночі, що на короткі буйні хвилини дали собі перепочинок від надлюдської праці, якою вщерть повна була їхня похмура дійсність. Ці новітні герої мало чим різнились від героїв давнини.
Хлопці! почав не зовсім твердо Буйний День, силкуючись дати лад розкиданим думкам. Що ж мені вам сказати?.. Мабуть, найкраще, я розкажу вам про одну пригоду. Колись у Джуно був у мене товариш. Приїхав він із Північної Кароліни. То він цю саму пригоду мені й оповідав. Якось у нього на батьківщині, у горах, справляли весілля. Посходились і родичі, й приятелі. Пастор кінчав уже вінчання і промовив: «Кого бог злигав, того хай чоловік не розлигає»
Тут молодий перебива пастора: «Велебний отче, щось мені наче не так ви прочитали, як воно в книгах стоїть; я хочу, щоб шлюб був такий, як слід!»
Ну от, коли дим розійшовся, молода озирається і бачить: пастор лежить мертвий, молодий мертвий, брат мертвий, двоє дядьків мертві й пятеро весільних гостей теж мертві. Вона глибоко-глибоко зітхнула й каже: «Оці новомодні самозвідні пістолети всі мої надії розбили!..».
Отак і я вам мушу сказати, докінчив Буйний День, як регіт стих, ці чотири Джекові королі розбили мої надії! Я пустив усе за вітром, аж засвистіло, і мушу рушати до Даї.
Назовсім? спитав хтось.
Гнівний вираз перебіг по обличчю Гарнішеві, але за мить природна добродушність узяла гору.
Що, на глузи мене береш? відповів він, усміхаючись. Звісно, я не маю на думці зовсім утікати.