Дякую вам за вашу ласку, сказав Дік, звертаючись до всіх трьох. Гадаю, що ми не сваритимемося. Звісно, ті двадцять мільйонів мої, і, звісно, ви берегтимете їх для мене, бо ж я ще не тямлю нічого у справах
І ми їх примножимо, любий мій, ми їх для тебе примножимо безпечними, вивіреними способами, запевнив його містер Слокем.
Тільки щоб без спекуляції! застеріг Дік. Моєму татові щастило, але я сам чув, як він казав, що тепер не ті часи і вже не можна ризикувати так, як колись ризикували всі.
І ці його слова, і деякі попередні могли б навести на гадку, ніби в юного Діка була ница й скнара душа. Але то була б помилка. Якраз навпаки: в потаємних думках і в планах, що снувались ту мить у нього в голові, він так легковажив, так зневажав свої мільйони, що його б можна зрівняти з пяним матросом, який розкидає на березі одержану відразу трирічну платню.
Я ще тільки хлопчак, провадив Дік. Але ви мене поки що не дуже добре знаєте. Згодом ми познайомимося краще, а тим часом ще раз дякую вам
Він якусь мить помовчав, тоді вклонився стримано й гідно вельможі з ноб-гільських палаців навчаються так уклонятися змалку. Він давав опікунам узнаки, що розмову скінчено. Мовляв, він їх відпускає. І вони добре те відчули. Вони, такі самі вельможі ділового світу, як був його батько, відійшли збентежені й спантеличені. Надворі, опускаючись широкими камяними сходами до повозки, що чекала на них, містер Девідсон і Слокем хотіли вилити своє збентеження в гнів, але містер Крокет, що тільки-но говорив з хлопцем так дратливо й різко, промурмотів у захопленні:
Ох і шибеник! Ох і шибеник!
Повозом вони доїхали до старого клубу «Пасіфік-Юніон» і там ще з годину поважно обговорювали майбутнє Діка Фореста й знов обіцяли собі справдити ту довіру, що виявив їм покійний Річард Форест. А Дік під той час хутко спускався з Ноб-Гілу порослими травою брукованими вуличками, занадто крутими для повозів. Унизу не було вже багатирських палаців та розкішних садиб зразу під горою тулилися злиденні вулички деревяних курників, де жив трудящий люд. Сан-Франциско 1887 року являло собою таку саму мішанину палаців і халуп, як і старі європейські міста. Ноб-Гіл здіймався, немов середньовічний замок, серед бруду й тісноти буденного життя, що гніздилося та барложилося попід ним.
Дік зупинився на розі під бакалійною крамничкою, над якою на другому поверсі мешкав Тімоті Гаган-старший, бувши полісменом з платнею сто доларів на місяць, він мав змогу жити вище за своїх ближніх сусідів, які утримували родини на місячну платню, не більшу як сорок чи пятдесят доларів.
Хоч вікна нагорі були відчинені й не завішені, та марно свистів Дік, ходячи попід будинком. Тіма Гагана-молодшого не було вдома. Але Дік свистів недовго: тільки-но він замислився, де ж би в ближчій околиці можна знайти Тіма, як той сам зявився з-за рогу, несучи бляшанку з-під смальцю, повну свіжого, спіненого пива. Він буркнув, вітаючись, і Дік буркнув на відповідь так само недбало, мовби це не він допіру так по-вельможному закінчив розмову з трьома найбагатшими грошовими королями великого міста. З голосу його нітрохи не було знати, що це власник двадцяти мільйонів, які ще й примножувалися з часом, і нітрохи ті мільйони не помякшували його хлопяцької бурмакуватості.
Це я тебе не бачив, відколи помер твій стариган, зауважив Тім.
Ну, зате бачиш тепер, відрубав Дік. Чуєш, Тіме, я до тебе одне діло маю.
Зачекай, поки я віднесу пиво своєму стариганові, сказав Тім, досвідченим оком оглянувши піну в бляшанці. А то буде крику, як без піни принесу.
Дарма, сколотиш, то й буде піна, заспокоїв його Дік. Я тільки на хвилинку. Я сьогодні тікаю з дому. Гайда разом, хочеш?
Тімові голубі ірландські очиці загорілися цікавістю.
А куди? спитав він.
Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирішити потім. Ти ж усе ліпше за мене знаєш. То як скажеш?
Стариган з мене душу вибє, завагався Тім.
Хіба тобі це первина? відповів Дік, нітрохи не розжалений. Коли згоден, то стрінемось увечері о девятій біля пристані перевозу. То як? Я дожидатиму там.
А що як я не прийду? опитав Тім.
Однаково сам подамся, Дік повернувся, ніби хотів уже йти, тоді ще недбало кинув через плече: Краще гайда разом.
Тім сколотив у бляшанці пиво й відповів так само недбало:
Гаразд. Прийду.
Розлучившися з Тімом Гаганом, Дік рушив шукати іншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, і казали, що за двадцять центів більш ніде в місті так смачно не пообідаєш. Маркович-молодший був винен Дікові два долари, і Дік, розшукавши його за годину, взяв у нього скільки було долар і сорок центів, а решту боргу подарував.