Тім сколотив у бляшанці пиво й відповів так само недбало:
Гаразд. Прийду.
Розлучившися з Тімом Гаганом, Дік рушив шукати іншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, і казали, що за двадцять центів більш ніде в місті так смачно не пообідаєш. Маркович-молодший був винен Дікові два долари, і Дік, розшукавши його за годину, взяв у нього скільки було долар і сорок центів, а решту боргу подарував.
Потім він нерішуче, збентежено поплентався по Монтгомері-стріт, вагаючись між численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магістраль. Нарешті він на одчай душі шмигнув у одні двері й спромігся обміняти на вісім доларів і квитанцію свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дік, не менше пятдесяти доларів.
Вечерю в ноб-гільських палатах подавали о пів на сьому. А він вернувся додому аж за чверть до сьомої й став перед очі місіс Самерстон. То була дебела літня пані, яка походила зі славної родини Портер-Рікінгтонів, чиє банкрутство в середині сімдесятих років струснуло цілим тихоокеанським узбережжям Штатів. Попри дебелу комплекцію, вона завжди скаржилась на «розшарпані нерви».
Ну, куди це годиться, Річарде! вичитала вона хлопцеві. Вечеря вже пятнадцять хвилин на столі, а ти ще не помив рук і сам не вмився.
Вибачте, місіс Самерстон, перепросив Дік. Я більше ніколи не примушу вас чекати. І взагалі я не завдаватиму вам клопоту.
За вечерею, поданою для них двох з усією помпою у велику їдальню, Дік силкувався догоджати своїй виховательці: хоч він і знав, що її найнято за його гроші, але почувався так, ніби вона в гостях у нього.
Коли ви вже тут улаштуєтесь, вам буде дуже гарно жити, пообіцяв він. Це добрий старий дім, і більшість служників уже багато років у нас служать.
Ну що ти, Річарде, місіс Самерстон поважно осміхнулась. Буде мені тут гарно чи ні, це не від служників залежатиме, а від тебе.
За це не бійтеся, ґречно відказав Дік. Мені дуже шкода, що я сьогодні спізнився на вечерю, але більше такого не буде ні разу за цілі роки. Я вас узагалі не турбуватиму. Ось побачите. Буде так, наче мене й зовсім немає в домі.
Йдучи спати, він сказав їй «добраніч», а потім додав, ніби згадавши:
Хочу вас попередити про одне: про А-Сіпа, нашого кухаря. Він у нас хтозна відколи вже двадцять пять чи й тридцять років. Він готував їсти для тата, ще як і мене на світі не було, й цього дому. Він у нас привілейована особа і так уже звик робити все по-своєму, що біля нього треба навшпинячки ходити. Та як він вас уподобає, то зі шкури вилізе, щоб догодити вам. Отак він уподобав мене. Подбайте й ви про те, і вам тут житиметься, як у раю. А через мене, щиро кажу, вам не буде взагалі ніякої мороки. Не служба, а забавка: так, наче мене й зовсім нема в домі.
Розділ V
Точнісінько о девятій годині, вбраний у найстарішу свою одежу, Дік зустрівся з Тімом Гаганом біля пристані перевозу.
На північ подаватися не варт, сказав Тім. Уже зима небавом доведеться вночі дрижаки хапати. Хочеш, гайнімо на схід цебто у Неваду та в пустелі?
А може, ще куди? Чом не на південь? Можна до Лос-Анджелеса, в Аризону, в Нью-Мексико, а тоді й у Техас, запропонував Дік.
Скільки в тебе грошей? поцікавився Тім.
А що? перепитав Дік.
Треба вшитися звідси хутенько, а з квитками буде найхутчіше. Мені то що, а ось через тебе зчиниться ґвалт, вишлють цілу тичбу детективів на розшуки. Треба їх обхитрувати.
Ну, то й обхитруємо, відказав Дік. Кілька днів їхатимемо з квитками, потрошку, то в один бік, то в другий, а більше переховуватимемось, поки минемо Трейсі. А далі махнемо на південь уже без квитків.
І вони виконали той план вельми ретельно. Трейсі проїхали у вагоні, з квитками, рівно за шість годин після того, як тамтешній помічник шерифа кинув обшукувати поїзди. Задля більшої остороги Дік узяв квитки не до Трейсі, а до самого Модесто. А вже далі вони подорожували «зайцями» в товарних вагонах, «сліпих багажниках», на буферах та на «скотоскидах», і Тім, досвідченіший у тому, був Дікові за вчителя. Дік купував газети й страхав товариша, читаючи йому сенсаційні повідомлення про викрадення юного спадкоємця Форестових мільйонів.
Удома, в Сан-Франциско, Дікові опікуни оголосили винагороду в сумі тридцять тисяч доларів тому, хто розшукає й привезе хлопця додому. І Тім Гаган, прочитавши те оголошення, коли вони лежали на траві неподалік водонапірної вежі, навіки закарбував у Діковій голові думку, що честь і непідкупність не залежать від суспільного становища чи породи, а можуть зрости як на високій горі, в пишному палаці, так і під горою, в кімнатках над бакалійною крамничкою.