Меньєрова хвороба почала Лут. Меньєрова хвороба це якраз те, що у вас. З усіх живих істот тільки вівці на неї й хворіють.
І закипіла шалена буча. Форест відразу кинувся на супротивниць у манері футбольної атаки, звичайній у Каліфорнії, поки там не поширилося регбі, дівчата, розскочившись, пропустили його, тоді налетіли з боків і почали гамселити подушками. А він ураз обернувся, розчепірив широко руки зі скарлюченими, мов пазурі, пальцями і згорнув у оберемок усіх трьох. У кімнаті закрутився справжній вихор: усередині чоловік з брязкучими острогами на ногах, а на всі боки маяв тонкий шовк кімоно, розліталися пантофлі, чепчики, шпильки із зачісок. Глухо гупали подушки, рикав чоловік, зойкали та вищали дівчата, а над усім лунав невгамовний регіт і тріск тендітної тканини.
Врешті Форест опинився долі, напівприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В одній руці він стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червоні квіточки.
На одних дверях кімнати стояла з розпашілими щоками Рита, сторожка, мов олениця, готова щомиті кинутись навтікача. На других, теж розпашіла, стояла Ернестіна у владній поставі матері Гракхів[3], старанно вгорнувшись у рештки свого кімоно й міцно притримуючи його рукою. Лут, загнана в куток за фортепяно, поривалася втекти, але Форест не пускав її він стояв навколішки, гучно бив долонями по паркету, люто крутив головою і букав по-бугаячому.
І люди ще вірять у доісторичний міф, нібито оця жалюгідна подоба людини, простерта в поросі, колись привела команду Берклі до перемоги над Стенфордом[4]! оголосила Ернестіна зі свого безпечного місця.
Вона була зовсім захекана, а кинувши погляд на інших двох дівчат, Форест задоволено помітив, як і в них здіймаються груди під лискучим вишневим шовком.
Фортепяно, що за ним сховалася Лут, було невеличке, гарненьке, біле із золотом під колір білої вранішньої кімнати. Воно стояло не при стіні, отож Лут могла втікати на обидва боки. Форест схопився на ноги і став навпроти неї перед широким пласким верхом інструмента. Коли він намірився перестрибнути через фортепяно, Лут перелякано скрикнула:
Остроги, Діку! Остроги!
Ну, то почекай, я їх скину, запропонував він. Та щойно Дік нахилився відщібнути їх, Лут зразу сікнулася втікати, проте він загнав її назад.
Ну, гаразд! загримів він. Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортепяно, скажу Полі, що це твоя робота.
А в мене свідки є! захекано відповіла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.
Гаразд, гаразд, люба моя, Форест зіперся долонями на фортепяно і відхилився всім тілом назад. Зараз я тебе спопаду!
Тієї ж миті він підкинув своє тіло в повітря і боком перелетів через інструмент небезпечні остроги майнули на цілий фут над його поверхнею. Тієї ж таки миті Лут пірнула під фортепяно й порачкувала геть. Однак вона буцнулась головою об дно, і, поки отямилась, Форест уже оббіг назад і застукав її під інструментом.
Ну, вилазь! сказав вій. Вилазь і приймай кару!
Змилуйтесь, пане лицарю! благально вигукнула Луг. Змилуйтесь в імя кохання, в імя всіх шляхетних дів, що терплять біду!
Кий там я в біса лицар! щонайгустішим басом прогув Форест. Я змій, брудний, геть зіпсутий і невиправний змій-людожер. Я вродився в очереті. Мій батько теж був змій, а мати ще більша зміїха. Колисковою піснею мені був плач мертвих немовлят, позбавлених вічного спасіння. А вигодовано мене кровю дів з пансіону Мілза. Я люблю їсти на паркетній підлозі, щоб мені подавали на біле фортепяно добрячий шмат Мілзової пансіонерки. Мій батько був не тільки людожер, а ще й каліфорнійський конокрад. А я ще злочинніший за батька. У мене більше зубів. І мати моя була не тільки людожерка, а ще й агент книжкової фірми в Неваді. Знайте всі її ганьбу! Вона не тільки продавала книжки, а й збирала передплату на жіночі журнали. А я ще жахливіший за матір. Я торгував лезами до бритв!
Невже ніщо не може вчарувати і власкавити твого кровожерного серця? зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.
Тільки одне, о нікчемне дівчисько! Тільки одне в усьому світі, на землі, на небі й у хлані водній!
Ернестіна переможно виснула, впізнавши в тих словах плагіат.
Дивись у Ернеста Доусона[5], сторінка сімдесят девята в тоненькій книжечці ріденьких віршів, що ними мастять вівсяну кашу паннам, увязненим у пансіоні Мілза, провадив Форест. Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, єдине, що може змякшити і влагіднити моє кровожерне серце, це «Молитва діви». Слухай на всі вуха, поки я не пообгризав їх тобі дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога істото там, під фортепяно! Ти можеш проказати «Молитву діви»?