Тільки одне, о нікчемне дівчисько! Тільки одне в усьому світі, на землі, на небі й у хлані водній!
Ернестіна переможно виснула, впізнавши в тих словах плагіат.
Дивись у Ернеста Доусона[5], сторінка сімдесят девята в тоненькій книжечці ріденьких віршів, що ними мастять вівсяну кашу паннам, увязненим у пансіоні Мілза, провадив Форест. Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, єдине, що може змякшити і влагіднити моє кровожерне серце, це «Молитва діви». Слухай на всі вуха, поки я не пообгризав їх тобі дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога істото там, під фортепяно! Ти можеш проказати «Молитву діви»?
Лут не встигла належно відповісти, бо її товаришки радісно вереснули: на дверях зявився Вейнрайт. Вона гукнула до нього:
Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!
Відпусти цю діву! грізно наказав Берт.
А ти хто? спитав Форест.
Я король Георг, мосьпане! Чи то пак святий Георгій.
Ну, тоді я твій дракон, покірливо, як годилося, відмовив Форест. Пощади мою стару поштиву шию, бо другої я не маю.
Зігни йому голову! вимагали всі три дівчини.
Стривайте, діви, я вас благаю! відповів Берт. Я лише малявка. Але я не боюсь! Я нападу на дракона. Нападу в його власній пащі, хай він подавиться мною. А поки він давитиметься на смерть такою несмачною та костистою здобиччю, ви, прекрасні панни, втікайте у гори, бо долини повстануть на вас. Йоло, Петалуму й Західне Сакраменто поглинуть морські хвилі й велетенські риби.
Зітни йому голову! хором проспівали троє дівчат. Втопи його у власній крові й спечи на рожні!
Нема мені пощади! простогнав Форест. Я пропав. От і вір після цього в християнське милосердя молодих дівчат тисяча девятсот чотирнадцятого року, що дістануть колись виборче право, як доживуть та не повискакують заміж за чужинців. Уважай, що ти стяв мені голову, святий Георгію. Мені кінець. Продовження не буде.
Він простягся долі, застогнав, захарчав, забряжчав острогами, вельми натурально вдаючи передсмертні корчі, й нарешті випустив із себе дух.
Лут вилізла з-під фортепяно і втрьох із Ритою та Ернестіною пустилась у імпровізований танець гарпій над трупом. Та Форест раптом звівся й сів долі. Нишком моргнувши значуще до Лут, він обурено закричав:
А героя забули? Увінчайте ж його квітами!
І Вейнрайта увінчали квітами вчорашніми, вже привялими тюльпанами, що стояли у вазах. Та коли сильна рука Лут хльоснула його по шиї жмутом намоклих стебел, він кинувся навтьоки. За хвильку тупіт і галас погоні, пролунавши в коридорі, затих на сходах униз, до більярдної. Форест підвівся, обсмикався і, осміхаючись та дзенькаючи острогами, пішов Великим будинком далі.
Мощеними цеглою доріжками він перейшов два внутрішні дворики, затоплені весняною зеленню та квітами, і дістався до свого крила будинку, ще трохи захеканий після веселої пригоди. В канцелярії вже чекав секретар.
Доброго ранку, містере Блейку, привітався Форест. Вибачте, що я запізнився, і позирнув на ручного годинника. Правда, тільки на чотири хвилини. Ніяк не міг вирватись раніше.
Розділ IV
Від девятої до десятої години Форест працював із секретарем над своїм діловим листуванням, зокрема з різними науковими товариствами та агрономічними й тваринницькими спілками; роботи тієї було стільки, що дрібніший бізнесмен, не мавши секретаря, мусив би сидіти над нею до пів ночі. Але Дік Форест створив круг себе цілу систему, якою потай вельми пишався. Важливіші листи й документи він підписував власноручно. Решту штемпелював гумовим факсиміле Блейк; він також занотовував стенографічно відповіді на одні листи та короткі вказівки, як відповісти на інші. Блейк думав сам собі, що працює куди більше за хазяїна і що його хазяїн дивовижний мастак винаходити роботу для інших людей.
Коли годинник видзвонив десяту, до канцелярії ввійшов Пітс, помічник, який відав участю у виставках, і Блейк, навючений листами, паками документів та валиками від фонографа, пішов до свого кабінету.
Від десятої до одинадцятої один за одним входили до канцелярії, а згодом виходили Форестові помічники, керівники окремих ферм і служб. Усіх їх було привчено говорити стисло, не відбирати марно часу. Задумуватись у розмові з ним Форест не дозволяв. Вони повинні були все обдумати й підготуватись перше, ніж зявитися до нього. О десятій завжди приходив на зміну Блейкові його помічник Бонбрайт, сідав поруч хазяїна, і його олівець, літаючи по аркушах, нотував кулеметний обмін запитаннями та відповідями, звіти, пропозиції, плани. Ті стетографічні нотатки, розшифровані й передруковані на машинці в двох примірниках, були пострахом Форестових службовців, а часом відігравали роль Немезіди. Бо хоч у Фореста й так була дивовижна память, але він ще любив доводити це, посилаючись на Бонбрайтові записи.