Українські етнічні землі за Михайлом Грушевським
Як уже згадувалося, християнське князівство, що утворилося навколо Києва наприкінці першого тисячоліття нашої ери, було по своїй суті українським. Це факт, який часто оминається у російських історіографічних писаннях. Духовна література, що поширилася з Візантії на придніпровські терени, була оригінальнішою, світлішою й свіжішою, ніж суха, похмура догматика, яку насаджувала Москва і яка залишила свою важку печать на давній російській літературі. Дух лицарства, що пронизує знамениту поему про похід князя Ігоря проти половців, був далеким і чужим Москві. Тож коли Петро І почав свою велетенську освітню роботу, йому було дуже непросто, бо серед його духовних попередників та соратників не знайшлося визначних знавців мов та релігії. Довелося запрошувати випускників, випестуваних школою та академією у Києві, щоб, використавши їхню українську душу, прокласти міст, по якому розвинута візантійська культура змогла б вступити до все ще варварського великоруського царства.
Карта Східної Європи француза Гійома Деліля 1723 року. Наддніпрянщина і Південна Білорусь позначені як PETITE RUSSIE (Мала Русь). Ця назва пересікається в районі Наддніпрянщини з іншою, що простягається до Слобожанщини: UKRAINE OU PAYS DES COSAQUES (Україна або Країна козаків)
Та не порятували українців їхні заслуги в царині культури. Коли на початку ХІІI століття татари з Азії вторглися у східну Європу, Україна стала першою жертвою страшних руйнацій, що завершилися знищенням Києва у 1240 році. А географічне положення і слабкість певних ділянок кордону дуже утруднювали відродження нової української держави, хоча самі українці більшою мірою, ніж інші словяни надавалися до цілеспрямованого політичного державоутворення. Більша частина України попала у залежність від Литви, і лише князям Галицько-Волинського князівства вдавалося ще деякий час протистояти процесам занепаду. Завдяки персональній унії Польщі та Литви (1386) поляки здобули перевагу на Україні, а після Люблінської унії (1569) панування Польщі стало суцільним, Литва та Русь (Білорусія разом з Україною) повністю перейшли під владу могутнього польського королівства.
Ян Матейко. Люблінська унія. 1869 рік
На перший погляд здавалося, що ця васальність ніяким чином не ущемила свободи українців. Сігізмунд Август[4]у 1572 році підтвердив «рівноправність» українців з поляками, а через двадцять чотири роки узаконив цю рівність польсько-українською церковною унією, за якою греко-православна церква ставала під верховенство папи римського, але залишала за собою право повної релігійної свободи[5]. У ті часи ще можливі були такі факти, як той, що у 1621 році Сагайдачний перший українець, який прийняв офіційний титул гетьмана, допоміг полякам у битві під Хотином проти турків.
Петро Конашевич-Сагайдачний
Та це взаємопорозуміння було, зрештою, вимушеним, бо обидва народи за своєю природою абсолютно різнилися між собою. Кожен виношував свій ідеал свободи. Політичною метою українців було демократичне з елементами комунізму суспільство, а польська шляхта тим часом створила Річ Посполиту аристократичну олігархію з королівським етикетом. Результатом релігійної унії стало вторгнення єзуїтів у Придніпровя, де вони силою та хитрощами проводили католицьку пропаганду, а політична унія обмежила права та свободу українців. Тепер їхня доля залежала від гетьмана, призначеного польською короною, а також від польських чиновників та шляхти, яка визискувала місцеве населення подекуди прямо шляхом податків, а подекуди опосередковано через єврейських орендаторів. Селяни мусили сплачувати податки з будь-якого приводу: за риболовні верші та пасовиська, за мливо та оранку, за хрещення дітей та заручини.
Політичне невдоволення поглиблювалося також і новими постановами, як, наприклад, забороною продавати селітру та порох козакам, бо за спеціальним розпорядженням усі незареєстровані козаки, тобто, не внесені в офіційні реєстри списки оплачуваних державною казною воїнів, повинні стати кріпаками у поміщиків. Зростаючий опір українців проти поляків носив політичний, релігійний та передусім соціально-економічний характер і наприкінці XVI століття вилився у хвилю могутніх повстань, які супроводжувалися жорстокими репресіями з боку польського уряду. Історія та народна творчість зберегли імена багатьох «розбійників», які віддали життя за свій український народ. Серед них передусім варто назвати Северина Наливайка з Острога, брат якого, Демян, був священиком при дворі шляхетного мецената, князя Костянтина Острозького, у чийому замку на Волині було надруковано першу словянську Біблію[6]. Військо Наливайка було розгромлене, а його самого схопили й стратили у Варшаві 1594 року. За широко розповсюдженими чутками Наливайка було спечено живцем у розжареному мідному бику. Та ця «історія», на яку, між іншим, покликається й український письменник Іван Франко зі Львова, є, зрештою, легендою, фантазійним відлунням минулих часів, переказом фінікійського міфа про Молоха та античного міфа про тирана Фаларіса з Агрігента.