Сподіваючись стримати прихід Трубецького та змусити його боронити власну землю, Виговський наказав Гуляницькому, якого призначив сіверським наказним гетьманом, робити наїзди на московські села та містечка. Козаки з прикордонних сотень охоче пустошили ті місцини, грабуючи та забираючи людей у полон. З цією ж метою тритисячний козацько-татарський загін напав на Путивль, проте штурмувати його не став. Сам Гуляницький не давав спокою самозванцю Безпалому, який перебував у Ромнах. До того ж відважному Грицьку без бою здалося містечко Сміле, яке належало цареві.
Але в самого Виговського ратні справи йшли не так вдало. Під Лохвицю він відправив Юрія Немирича та Івана Скоробагатенка. Розпочалася велика битва, яка тривала з ранку до полудня. Козакам вдалося зламати опір кінноти, яка була слабкою ланкою в москальському війську, розсіяти її так, що, тікаючи, москалі потовкли своїх же піхотинців. Усе військо Куракіна змушене було тікати та засісти за фортечними стінами Лохвиці. Потім москалі розповідали у своє виправдання, що ця «прикрість» сталася через невправність вождів.
Немирич і Скоробагатенко тричі штурмували Лохвицю, але марно. На жаль, у веденні війни під захистом фортечних стін москалі були дуже вправні.
Залишивши частину війська під Лохвицею, Виговський рушив на буремний Миргород та обложив його, сподіваючись повернути місто під свою владу. На четвертий день облоги до Виговського явився миргородський протопіп Пилип з повинною: містяни та сам Степан Довгаль, послухавшись гетьманських універсалів і його, попа, вмовлянь, бажали здатися на милість гетьмана. Поміркувавши, Іван вирішив спочатку вислухати Довгаля.
Гетьман і заколотник зїхалися так, щоб їх бачили і миргородці з мурів міста, і гетьманці. З Довгалем явилася вся верхівка полку та війт з урядниками. Навіть полкові корогви принесли на знак покори!
Мій ясновельможний пане гетьмане, почав Довгаль. Дослухавшись твоїх умовлянь, а також умовлянь панотця Пилипа, я прошу вибачити мені та всім миргородцям наші провини. Якщо твоя мосць зволить скарати мене горлом[14], то я з гідністю прийму кару, бо заслужив її. Але присягаюся, що почав бунтувати проти твоєї милості лише тому, що не розумів твоїх істинних намірів і бажань, повірив наклепам твоїх злостивців, через що потрапив у полон омани. Утім, як і інші. Тож смиренно просимо в тебе ласки та вибачення.
Та невже?! уїдливо сказав Виговський, не довіряючи цій щирості.
Насправді я досхочу наївся царського підданства. І не через тебе, а через них моя земля у вогні, чесно зізнався Степан. Тож краще я буду на боці свого гетьмана, ніж пособником кацапів.
Чому я маю вірити тобі? Ти зрадив не тільки мене і Військо, а й свого царя. Тож навіть якщо ти присягнеш на вірність, то не матиму віри твоїй присязі.
Пане гетьмане, москалі прийшли сюди не як друзі, а як господарі. Вони та їхні посіпаки пограбували мій рідний Миргород. Вони хоч й однієї віри зі мною, але поводяться гірше від татарина та турка, тож більше не буду їм служити, щиро мовив Степан.
Виговський усміхнувся. Узагалі-то він із задоволенням стратив би Довгаля, бо той, хто одного разу зрадив, зрадить знову. Але Іван вирішив його помилувати, щоб іншим, хто все ще бовтається між власним гетьманом і царем, було принадно переходити на його бік. Тому Виговський вибачив миргородців, а ті видали йому москальську залогу драгунів, яка стояла в місті з осені. Після цього гетьман вирушив у бік московського кордону.
Прикладу Миргорода наслідували ті міста, які зазнали розорення від москалів. І Виговський охоче вибачав усіх, хто каявся. Але всі ті міста, які вперто стояли на боці Олексія, безжально спустошував, дозволяючи татарам брати в полон тамтешніх жителів. Такою була плата за поміч, адже безкоштовно ніхто не воюватиме.
Розділ V
Царські утруднення
Гроші нерв війни.
Марк Туллій ЦицеронЧервоні, мов свіжа кров, стіни Престольної палати Теремного палацу Кремля були майстерно розписані золотими квітами, химерними й вигадливими, які перемежалися із зображеннями гербів земель, захоплених Московією. А ще ці квіти були обрамленням для золотого орла, намальованого над оббитим червоним оксамитом царським троном, який дивився в різні боки своїми неприродними головами, немов видивляючись ворогів цього другого Романова на троні Московії. А з такої ж червоненької стелі з трикутними арками дивився Спаситель на престолі, оточений московськими святителями, насупленими й непривітними, немов їх обурювала ця розкіш, яка приголомшує своєю варварською пишністю, через що й вабить до себе. А можливо, таке враження справляв присмерк, який створювали кольорові скельця у стрілчастих, вузьких вікнах.