За якою справою приїхав, Станіславе? минаючи етикет звернення, довірчо запитав Іван, ледь Беневський встиг присісти в крісло навпроти нього.
Беневський гірко всміхнувся і, трохи повагавшись, заговорив:
Я приїхав з дорученням, яке, передчуваю, буде неприємним вашій милості. Угода, підписана восени, не влаштовує більшість шляхти
Я вже пішов на суттєві поступки, перебив його Виговський, зрозумівши, що Беневський приїхав відновити торг щодо незручних для Польщі умов.
Так, але ваша ясновельможна милість має розуміти, що зроблені поступки не суттєві та не влаштовують ані шляхту, ані короля. І, крім того, серед церковних прелатів панує неабияке обурення через вимогу скасування унії.
Моя милість ясно висловилася ще під Гадячем: Україна приєднується до Речі Посполитої як Велике князівство Руське, як вільне до вільних і рівне до рівних. І унія має бути скасована! Подобається це гоноровим панам чи ні, але на менше я не погоджуюся.
Мосцепане[13] гетьмане, справи дуже погані, зітхнув Станіслав. Якщо до укладення нашої угоди вона мала чимало прихильників, то нині, після оголошення узгоджених умов, навіть її прихильники обурені. Такою, яка вона є зараз, сейм її не ухвалить. Навіть можливість нашого альянсу опинилася під загрозою зриву.
А хіба не ти майже клявся мені, що король і шляхта приймуть ці пункти? Отже, ти брехав? спокійно запитав Іван.
Я роблю все, що в моїх силах, і переконую всіх незадоволених. Але я нічого не можу вдіяти.
Станіславе, мій народ здобув собі свободу власною кровю. Ти розумієш це? Ти розумієш, що цар спритно тисне на побожність мого народу? Якщо я погоджуся на збереження унії, то втрачу всіх, хто розуміє користь нашого альянсу! І жоден простий козак не потерпить паплюження православя, бо під цим гаслом запекло бився десять років свого життя! Якби твій народ мав менший гонор, то не було б усього цього ані відторгнення України від Речі Посполитої, ані її союзу з Московією. Не було б десяти років кровопролитних війн. Не було б навіть вашої теперішньої війни зі Швецією й нашої з Московією. Невже життя вас нічого не навчило?
Я й сам усе це розумію, але не маю снаги вкласти цю думку в голови інших!
А я не зраджу інтересів своєї Батьківщини та релігії, твердо мовив Виговський. Більше жодних поступок не буде. А якщо будете затято стояти на своєму, то я в підданство до турецького падишаха піду, але в колишню неволю не повернуся. І тоді вам усім буде непереливки за ваш нікчемний гонор!
Іване! жалібно вигукнув Станіслав, зрозумівши, що нічого не добється від гетьмана.
Це моє останнє слово, пане Беневський, жорстко мовив Іван і вийшов.
Станіслав почав терти праву скроню рукою так, ніби вона в нього нестерпно боліла. Він щиро хотів втілення цієї угоди, бо розумів, що це піде на користь рідній Польщі. І чудово розумів, що Польща має піти на суттєві поступки Україні, якщо бажає з нею миру. Але Станіслав мусив виконувати накази короля та сейму, у яких його особиста думка важила мало. У цьому й полягала трагедія цієї людини.
У наступні дні Станіслав марно намагався вмовити Виговського той твердо стояв на своєму. Лише згодився відкликати своїх комісарів, які наймали для нього військо на Волині, тим паче, що людей уже й так набрали.
Але Іван, гарненько поміркувавши, вдався до інтриги відправив посольство до турецького султана Мехмеда з проханням прийняти Україну в підданство та допомогти військом у боротьбі з Московією. О, цей споконвічний козир, підданство, який козацькі гетьмани завжди викидали в скруті! Адже якщо султан задовольнить прохання, то цим Виговський натисне на Польщу, яка не може допустити такого посилення впливу Туреччини просто в себе під боком.
І відпустив Булгакова та Байбакова, передавши Олексієві листа, в якому відверто заявив, що, бачачи явне небажання царя бути Україні добрим союзником та другом, як за Хмельницького було, змушений був укласти союз із Річчю Посполитою. «Прошу твою величність сприйняти цю звістку без гніву й не намагатися щось змінити силою. Бо інакше проллється велика кров серед православних на радість усіх неприятелів», писав Виговський.
Утім, рішучості та твердості Івана було замало. Він знову рушив військо до Лохвиці, щоб іще раз спробувати вибити звідти Ромодановського. Навіть забрав з-під Києва більшу частину польського війська. На щастя, Шереметєв був практично знешкоджений місцину навколо Києва щільно оточили козацькі війська, і москалі не мали змоги збирати харчові стації з населення, через що в них почався падіж коней. Але сам Ромодановський, скориставшись коротким перепочинком перед другою облогою, повернувся до Бєлгорода. Його замінив князь Куракін зі свіжими силами.