Виникає природне і важливе питання: чи можуть статистичні дані, наведені вище, підтвердити висновок радянської історіографії про те, що рано чи пізно більшість селянства України (конкретно бідняки і середняки) стали б обєктом експлуатації з боку селянської дрібної буржуазії і, відповідно, дати історикам можливість тлумачити ситуацію, що склалася, як серйозну причину для проведення колективізації? Хоча представники сучасної української і західної історіографії і не дають конкретної відповіді на це питання, вони, зазначаючи, що куркульство становило дуже невеликий процент серед загальноселянського населення, підводять читача до думки, що загрози з боку «глитаїв» щодо інших груп українських хліборобів насправді не існувало. По-іншому інтерпретують таку можливість радянські історики. Вони дають зрозуміти, що і напередодні початку колективізації куркульство все ще являло собою доволі солідну силу, здатну закинути зашморг експлуатації на багатьох інших селян. Зокрема, у вже цитованій нами праці «Історія селянства Української РСР» йдеться, зокрема, про те, що на початок 1929 року дрібна сільська буржуазія України мала у своєму розпорядженні ще приблизно 22 % усього селянського земельного фонду (частково то була її власна, а частково орендована) [11]. У цьому ж виданні надаються маловідомі і разом з тим важливі факти, які неспростовно свідчать про те, що до самого початку колективізації в Україні тут існувала і експлуатація куркульством інших, менш заможних селян, і породжена нею класова боротьба між сільськими верхами і сільськими низами. Так, тоді в Степовій Україні в господарствах місцевих куркулів працювало 84,5 тис. наймитів; вони працювали там протягом не восьми, не дванадцяти, а цілих двадцяти годин, отримуючи дуже мало тільки 50 коп. у день і до того ж у ряді випадків серйозно ризикуючи власним здоровям [12]. І то була, безумовно, цілком реальна і до того ж досить велика їх експлуатація з боку селянської верхівки. Як наслідок цього, навесні та влітку 1929 року в Україні відбулося 42 антикуркульські страйки, в яких взяло участь 5300 селян-наймитів [13].
Разом з тим, на нашу думку, ці та інші подібні відомості аж не є вагомими підставами для того, щоб стверджувати, що куркульська кабала загрожувала усім іншим селянам. Треба підкреслити, що визиску з боку українських дрібних буржуа піддавалися головним чином бідняцькі верстви села, які були в силу низки характерних причин неспроможними самостійно прогодувати себе та свою родину; проте селянська біднота України у кінці 20-х років минулого століття складала чисельну меншість приблизно 30,4 % хліборобського населення, а найбільшу групу селянства становили середняки, які складали 65,6 % загальноселянської кількості [14]. На відміну від селян-бідняків, вони мали можливість самостійно прогодувати свої родини і, відповідно, не відчували потреби у найманій праці. Тобто, напередодні колективізації найбільша хліборобська верства середнє селянство здебільшого не піддавалася експлуатації збоку «сільських глитаїв».
Щоправда, будь-який історик-марксист міг би зі мною не погодитись, вказавши на те, що на 1929 рік аграрна Україна йшла саме «товарно-капіталістичним» шляхом розвитку (термін, до речі, який був вжитий авторами видання «Історія селянства Української РСР») [15], а значить, соціальна диференціація у селянському середовищі повинна була поглиблюватись, чисельно збільшуючи протилежні класи сільський пролетаріат і дрібну сільську буржуазію. Проте, думається, така думка була б стовідсотково вірною стосовно дореволюційних часів; що ж стосується 20-х років минулого століття, то такий висновок уявляється нам доволі дискусійним. По-перше, у кінці 1920-х років центральною фігурою українського села став, як вже відомо, середняк; при цьому, зважуючи на зростаючий попит міст України у різних видах продовольства, можна стверджувати, що доходи українських середняків були стабільними, а це означає, що перехід у «незаможницьку» групу, яка мала потребу у найманій праці, їм (принаймні їхній абсолютній більшості) практично не загрожував. По-друге, стабільність господарчого положення середняцького прошарку України було зумовлена ще й тим, що у 20-ті роки ХХ століття в Україні вже не існувало поміщицького землеволодіння і поміщиків, які, будучи серйозними конкурентами селян-середняків на ринку, зменшували реальну кількість їхніх доходів. І, нарешті, по-третє, впродовж 20-х років минулого століття більшовицька держава проводила серйозну політику обмеження куркульства, що також не дозволяло дрібній сільській буржуазії стати, що називається, повновладним хазяїном українського села.