Можна також поділити і інші думки Р.Конквеста що напередодні колективізації селянські господарства України демонстрували значне зростання рівня своєї продукції і що цей прогрес був би ще більш відчутним, якби були вдосконалені знаряддя селянської праці. Останню тезу історика можна підкріпити тим фактом, що у той час на території СРСР вже діяли великі підприємства по виготовленню сільськогосподарської техніки (наприклад, Сталінградський і Харківський заводи), які б забезпечили селянство України не тільки новими, сталевими плугами, а й тракторами. Однак разом з тим треба підкреслити: прогрес у селянських господарствах України напередодні колективізації, безумовно, був, але разом з тим він був не настільки значним, щоб на сто відсотків задовольнити потреби індустріального сектора, який тоді бурхливо розвивався.
Іншою істотною причиною колективізації в Україні та в Радянському Союзі у цілому, була, на думку радянських істориків, цілком реальна куркульська загроза по відношенню до трудящого селянства. Радянські історики П.Лавров і В.Загорський, враховуючи наявність у доколгоспному українському селі «міцних» в економічному плані селян-куркулів (або ж дрібної сільської буржуазії), вважають, що без суцільної колективізації неможливо було б врятувати багатомільйонне селянство «від жорстокої експлуатації і злиднів» [6]. Аналогічна думка висловлюється і у «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу»: «без колективізації неможливо було звільнити мільйони трудівників від куркульської кабали, злиднів і відсталості» [7].
Слід зазначити, що наявність в українському селі такої групи селянства, як куркульство (або ж дрібної сільської буржуазії) завжди було гостродискусійним питанням. Якщо історики марксистсько-ленінського напрямку завжди підкреслювали наявність сильного в господарчому відношенні куркульського прошарку на селі, то їхні опоненти або взагалі не визнавали селян, які жили експлуатацією своїх односельчан, або ж намагалися довести, що значної економічної, а також політичної ролі куркулі України ніколи не грали. Стосовно 20-х років минулого сторіччя різність думок дослідників є аналогічною. Автори радянського історичного видання «Історія селянства Української РСР» зазначають, що напередодні масової колективізації куркулі становили близько 4 % населення України [8]. Дещо по-іншому визначають кількість куркулів на Україні у 1929 році автори іншого радянського видання «Очерки развития социально-классовой структуры УССР (19171937)». На їхню думку, у 1920 році куркулі становили в Україні близько 4 % селянського населення, у 1923 році близько 3 %, у 1927 році 4 % і напередодні колективізації у 1929 році близько 3 % [9]. З наведених у цій книзі статистичних даних видно, що з 1921 по 1929 роки кількість куркульських господарств в Україні коливалася на рівні 34% від загальної кількості українських селянських господарств у цілому.
Зовсім іншої точки зори дотримується сучасний український історик Б.Хорошун. Він визнає, що куркульство в Україні існувало у перші роки нової економічної політики, але у 1923 році ця група українського селянства назавжди зникла внаслідок внутрішньої політики більшовицької партії. З такого бачення тієї дійсності виходить, що дрібна сільська буржуазія зникла в Україні ще приблизно за шість років до початку суцільної колективізації, а, отже, аж ніяк не могла стати не те що реальним, а й навіть потенційним поневолювачем бідняцько-середняцьких верств.
Проміжну точку зору на кількість куркулів у 1929 році висловлює в одній із своїх книг С.В.Кульчицький. З одного боку, дослідник не поділяє тезу Б.Хорошуна про повну відсутність куркульства напередодні усім нам відомих вирішальних подій, але, з іншого боку, не вважає, що у 1929 році господарства дрібної сільської буржуазії складали 34% загальної кількості хліборобських господарств України. С.В.Кульчицький зазначає, що така кількість куркульських господарств існувала в Україні у 1927 році; що ж стосується року початку колективізації, то тоді в Україні були наявними лише 73 тис. куркульських господарств, тобто лише приблизно 1,5 % від загальної кількості селянських господарств [10].
Виникає природне і важливе питання: чи можуть статистичні дані, наведені вище, підтвердити висновок радянської історіографії про те, що рано чи пізно більшість селянства України (конкретно бідняки і середняки) стали б обєктом експлуатації з боку селянської дрібної буржуазії і, відповідно, дати історикам можливість тлумачити ситуацію, що склалася, як серйозну причину для проведення колективізації? Хоча представники сучасної української і західної історіографії і не дають конкретної відповіді на це питання, вони, зазначаючи, що куркульство становило дуже невеликий процент серед загальноселянського населення, підводять читача до думки, що загрози з боку «глитаїв» щодо інших груп українських хліборобів насправді не існувало. По-іншому інтерпретують таку можливість радянські історики. Вони дають зрозуміти, що і напередодні початку колективізації куркульство все ще являло собою доволі солідну силу, здатну закинути зашморг експлуатації на багатьох інших селян. Зокрема, у вже цитованій нами праці «Історія селянства Української РСР» йдеться, зокрема, про те, що на початок 1929 року дрібна сільська буржуазія України мала у своєму розпорядженні ще приблизно 22 % усього селянського земельного фонду (частково то була її власна, а частково орендована) [11]. У цьому ж виданні надаються маловідомі і разом з тим важливі факти, які неспростовно свідчать про те, що до самого початку колективізації в Україні тут існувала і експлуатація куркульством інших, менш заможних селян, і породжена нею класова боротьба між сільськими верхами і сільськими низами. Так, тоді в Степовій Україні в господарствах місцевих куркулів працювало 84,5 тис. наймитів; вони працювали там протягом не восьми, не дванадцяти, а цілих двадцяти годин, отримуючи дуже мало тільки 50 коп. у день і до того ж у ряді випадків серйозно ризикуючи власним здоровям [12]. І то була, безумовно, цілком реальна і до того ж досить велика їх експлуатація з боку селянської верхівки. Як наслідок цього, навесні та влітку 1929 року в Україні відбулося 42 антикуркульські страйки, в яких взяло участь 5300 селян-наймитів [13].