Сумуючи вищесказане, можна зробити висновок, що в оцінці суспільної ролі українського куркуля в означений нами період слід уникати двох помилкових крайнощів. З одного боку, не можна, як це робила радянська історична наука, вважати куркулів здатними примусити все селянство України працювати на себе. Але, з іншого боку, було б невірно так чи інакше стверджувати, що економічна роль українського дрібного сільського буржуа вже дорівнювала чи майже дорівнювала нулю. На нашу думку, істина у цьому питанні (як, до речі, і у багатьох інших питаннях) знаходиться посередині. Підкреслимо, що, нездатні залучити до найманої праці у своїх господарствах все інше населення, куркулі цілком мали таку можливість щодо незаможних верств села або принаймні частини з них. Звідси виходить, що думка радянських істориків про те, що колективізація мала покласти край куркульській експлуатації, є частково вірною.
Розглядаючи інтерпретацію причин проведення колективізації в Україні, зазначимо, що сучасні українські і західні дослідники по суті відкидають такий чинник, як щире бажання Комуністичної партії створити у сільській місцевості справді прогресивний, соціалістичний лад. Ці дослідники дають зрозуміти, що насправді в радянських верхах про щастя українських хліборобів ніхто серйозно не думав. Справжнє (хоча і, як це бувало раніше) неофіційне завдання комуністів полягало у тому, щоб перетворити українське село на джерело надійного надходження до держави різної сільськогосподарської продукції. Звичайно, радянське керівництво могло отримувати необхідні продукти сільськогосподарської праці, зберігши мільйони дрібних селянських господарств. Проте було б набагато простіше і ефективніше вирішити це завдання, маючи справу не з мільйонами окремих і значною мірою незалежних селян-власників, а з найманими робітниками, які б працювали на полях великих сільськогосподарських підприємств колгоспів. Досить чітко і змістовно пише про ту ситуацію сучасна вітчизняна дослідниця О.Д.Бойко: «Сталін і його оточення з часом далі більше переконувалось у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 2530 мільйонів індивідуальних селянських господарств, а на 200300 колгоспів; не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур» [16].
Подібний погляд поділяють і чимало інших істориків. Зокрема, у праці сучасних російських авторів «Сплошная коллективизация в Украине. Голодомор 19331934 гг.» стверджується, що «уряду був потрібен механізм стабільного постачання хлібом», яким і стала колективізація [17]. Ще далі ідуть українські автори статті «Голодомор черная страница украинской истории» [18], де наводяться слова відомого радянського діяча С.Косіора про те, що треба було за будь-яку ціну відібрати в українського селянства хліб, тому що нібито хлібороби України вирішили задушити радянську владу «кістлявою рукою голоду». Доволі чітко висловлюється з цього приводу американський історик Норман Неймарк, який підкреслює, що Сталін вирішив здійснити у 1929 році колективізацію, реагуючи на небажання селянства продавати свою продукцію за невигідними йому низькими цінами [19].
Варто зазначити, що подібними мотивами керувалися в Україні комуністи і у 1919 році, коли вони зробили першу (щоправда, невдалу) спробу колективізувати її сільське господарство. Зокрема, таку думку у свій час висловив сучасний український дослідник В.Ф.Верстюк [20].
Варто додати, що в історичних працях можна зустріти і деякі інші причини колективізації. Зокрема, іноді згадується, що радянська держава вдалася до неї для того, щоб отримати необхідну їй валюту. А О.Д.Бойко підкреслює, що однією з її цілей було розширення соціальної бази диктатури пролетаріату за рахунок ліквідації завжди ворожого або потенційно ворожого марксизму-ленінізму селянина-власника [21].
Зазначимо, що в радянських історичних працях таке формулювання однієї з цілей колективізації фактично відсутнє, що досить легко пояснити. Більшість радянських історіографів хотіли представити справу так, що колективізація являла собою самоціль, в процесі реалізації якої радянські керівники збиралися створити в сільській місцевості інший спосіб життя соціалістичний, у якому трудящі хлібороби були б позбавлені будь-яких форм експлуатації. Щоправда, радянські історики нерідко побіжно говорили, що українське село мало стати джерелом постачання продуктів і сировини для міст, але практично завжди (і з цілком зрозумілих причин) уникали розмови про неї як про знаряддя, спосіб задоволення потреб радянської промисловості. Отже, різні праці, тією чи іншою мірою присвячені історії колективізації України, містять різні причини її здійснення, зокрема бажання здійснити соціалістичні перетворення в українському селі, покласти край куркульській експлуатації, перетворити село на надійне джерело постачання міст продуктами, та деякі інші. Треба зазначити, що кожна з цих причин була цілком реальною. Але разом з тим слід диференціювати ці чинники, виділяючи серед них фактори більш суттєві і менш суттєві. Ми вважаємо правильною думку тих істориків, що головною причиною колективізації України стало бажання сталінського керівництва «запустити» механізм надійного забезпечення міста продуктами.