Про це Леонід вже дізнався від Зіни Яківни, але бажання поглянути на стадіон в нього не було.
Інша справа університетський сквер. Місце його дитячих прогулянок із батьком
* * *Капітан-лейтенант пірнув у спогади, поки роздивлявся памятник Шевченку і червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цілком пристойною будівлею. Студенти і абітурієнти, ймовірно, щойно зараховані до університету, вже ходили навкруги, і декотрі заходили всередину. А отже, університет функціонував.
Потроху вечоріло. Леонід сів на лаву коло памятника і роззирнувся навкруги. Прохолодні серпневі алеї парку не були порожніми. Багато містян висипало погожого вечора на прогулянку. Навпроти нього сиділа закохана парочка. Дівчина була в кумедному зеленому беретику з довгим хвостиком «іждівєнцем», як такі тоді називали, що, немов антенка, стирчав убік, та в носочках з босоніжками. Льоня цю моду знав. Так і до війни дівчата вдягались. Зараз більше вже бачив їх без носочків, а їхні сукні з глибшим вирізом. Замість кіс хвилясте волосся і чубчик, накручений валиком спереду, або дві коси, перехрещені на потилиці, то вже була німецька мода Ніби на зміну панянкам-школяркам прийшла мода на дорослих дебелих жінок. Таких собі «радисток». Вони носили піджаки з чоловічого плеча і підперізували їх широкими пасками. Міцні і без демонстрації дівочості, скоріше, з неприкритою сексуальністю. З військовою виправкою, нагадуючи чоловіків, дарма що в спідницях до колін. Іронія долі: на вулицях звільненого від фашистських окупантів Києва повсюдно квітла німецька мода. Навіть журнали німецькі позалишались, і дівчата шили собі сукні з такими гіпертрофовано широкими плечима, що навіть військові позаздрили б. До речі, ті також віддавали перевагу широкому розвороту плечей у кітелів, бушлатів. Льонько навіть помітив, що в гімнастерках у мужчин були підплічники.
Капітан-лейтенанту пригадалося, як його дивом врятували від зараження крові. І врятувала його ось така квітуча медсестра з великим бюстом, нахиленим над ним, як у отої панянки, що зараз сиділа навпроти нього.
Хлопець хотів відволіктися від своїх спогадів, але вони наздоганяли його кожного разу, коли він залишався наодинці з собою. І навіть просто під час зустрічей зі знайомими і близькими йому людьми вони неодмінно починали говорити про війну і окуповане місто.
Капітан-лейтенант подумав, що в цій ситуації повоєння це неминуче.
Потім йому спало на думку: «А може, то лише для мене усе так ріже око в місті? Може, я занепадницький песиміст?» Він усміхнувся сам до себе і на повні груди вдихнув тепле, лагідне київське повітря. Коло його ніг приземлився жовтий лист. Осінь вступала в свої права.
Льоня накинув на плечі кітель. Під вечір стало свіжіше, хоча кінець літа сорок шостого був ані теплішим, ані прохолоднішим за будь-яке інше літо в Місті. Леонід іноді думав про Київ, як Булгаков, з великої літери. Ви можете запитати: «Хіба можна думати про місто, уявляючи, якими літерами воно написане?» Для нього це не було дивиною. Ще навчаючись у школі, він усвідомив, що бачить слова. Іноземні мови давались йому напрочуд легко, він вчив ті слова, мовби граючись. Дарма що не любив лінгвістику і філологом ставати не хотів. Можливо, то був лише юнацький максималізм? Спротив батькової волі? Адже фотографічна память його ніколи не зраджувала. Він міг би бути визначним спеціалістом з таким хистом. Однак Господи, капітан-лейтенант і сам не вірив, що став військовим. Всі іспити здавав завдяки фотографічній памяті. І навіть вивчив французьку з бабусею завдяки їй. І якби не війна, скоріше за все, таки б вступив на філологічний до батька. «Пробач, тату» знову промайнуло в голові. Льоня на якусь мить заплющив очі. Аж раптом коло нього хтось тихо прошепотів: Привіт
Він ураз здригнувся. Подумав: «Неочікувано. Мене підстерегли» і подивився довкола. То була дівчина, ні, таки жінка, тільки мініатюрна і коротко підстрижена. Моряк констатував, що дуже худа. Він нічого не встиг проказати до неї, милуючись якусь мить дрібними жовтими квітами на її сатиновій вишиванці, дуже жіночній.
Я помітила, в тебе дві хлібини Жінка зніяковіла і затиснула губи. Було видно, що вона примушує себе це казати. Потім подивилася Льоні прямо у вічі і посміхнулась: Я можу тобі дати трохи городини. І навіть картоплі. Тільки дай мені, будь ласка, половину хліба натомість.