Ну, кивнув Миха, а ти?
Я ж кажу декілька днів на фронті. І все. Моє життя скінчилось не дивлячись на товариша, буркнув моряк. Після шпиталю в штабі працював
Людське життя це драма. Бо ми завжди помираємо, продекламував Миха.
Занадто по-філософськи як для блатного, хмикнув Льоня.
То мама казала. Перед смертю. Ніби втішала Або готувала мене до свого відходу.
Льоня ніяково зиркнув на Миху і хотів було щось додати, але не встиг.
На, тримай, і для тебе у мене залишилось дві хлібини, промовив до товариша Миха.
Льоня знітився:
Та не тре Я десь знайду
Ти-то знайдеш. Я не сумніваюся. Але для початку тобі треба документи всі зібрати і тицяти-ницяти по різних комітетах, інстанціях. А ота жидівка, ой, пробач, тьотя Зіна, голодна, либонь. Це не тобі. Це їй. Миха тицьнув дебелим пальцем на хлібину, що вже лежала перед капітан-лейтенантом.
А де ти стільки хліба дістав?..
Схоже, Миха вже прийшов до тями і повернув собі колишню задеркуватість та запал.
Ет ну, ти й дурний, кореш! Хлібокомбінат із босотою навідали.
Потім, не чекаючи подальших заперечень, Миха хвацько насунув кашкета собі на лоба і відчайдушно вигукнув, відбиваючи черевиками чечітку під ритм «Яблучка»:
Ех! Якби за пять років до цього знав, як то воно буде обїдався б досхочу в «Червоному маку»[26]. Та хто ж знав
Потім Миха гукнув Льоні на прощання: Нас мало, але ми в тільняшках! підморгнув і розвернувся довкруги себе, здіймаючи пилюку довгими штаньми. А тоді швидкими кроками пішов нагору, до дороги. І шукай вітру в полі
* * *Однак дотемна Леоніду не судилося потрапити додому, до тьоті Зіни. Його пригоди в Києві продовжились, коли капітан-лейтенант піднявся від берега Дніпра до зарослого Набережного шосе з іржавими трамвайними рейками і зрозумів, що трамвая, що ходив від Ланцюгового мосту, більше не існує.
Хлопець стояв на тому самому місці, де до війни іноді з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки біля води поїхати на Липки, і усвідомлював свою безпорадність. Аж раптом коло нього зупинилася стара вантажівка.
Куди тобі, моряче?
Леонід зрозумів, що його впізнали по кітелю, яким він обережно прикривав хлібини під пахвою.
Та ось Думав на трамвай сісти
Рудий водій із кирпатим носом у вицвілому цивільному одязі прищулився на сонці і щиро заусміхався:
Ну-ну Тоді ще треба почекати, як рак свисне.
«Ех, подумав Леонід. Або пан, або пропав!»
До університету мені треба
То сідай. Тебе за милу душу підвезу. У мене син пропав безвісти в наступі Ватутіна.
Льоня знітився. Про себе відмітив: «Знов цей наступ» Хотів було сказати, що йому дуже жаль, але не встиг. Кирпатий дядько помітив його зніяковіння:
Та чого ти Це життя. Он моя жінка вже другого під серцем носить. Сорок рочків бабі. Ніхто й не сподівався. А батюшка у церкві так і сказав мені: «Відпусти на небеса його душу. Зла не тримай і на долю не нарікай. І Бог помилує». І що? Ось уже третій місяць, як вагітна. Добре, хоч не раніше. А то б не прогодував Та й зараз не солодко. Зрештою, родичі з села трохи допомагають. Недавно сестра приїздила сала привезла Отаке
І водій заусміхався щасливо. Леонід зрозумів: він знає, що син уже не повернеться.
Відспівали?
Та що ти!.. Він же безвісти ніби як зник. І дядько враз похмурнішав, насупився. Було видно, що думає не про хороше.
Капітан-лейтенант спочатку не хотів, але наважився:
І я там був. Ми сімдесят діб захищали місто. На жаль, так і не втримали позицій
Водій кивнув. До парку їхали вже мовчки. Кожен думав про своє.
Розділ четвертий. Три буханки хліба
Леонід так любив той університетський сквер, який часто навідував батько, але шкодував, що не потрапив на відкриття памятника Шевченку в березні тридцять девятого, приурочене до 125-річчя від дня народження поета. Одночасно з відкриттям памятника його імя було присвоєне Київському державному університету.
В кінці 30-х років у Києві розпочався просто-таки будівельний бум. Місто неначе готувалося до втрати половини історичних будинків.
Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте відкриття Центрального універсального магазину, який був побудований на розі вул. Леніна[27] і Хрещатика, про що в листі захоплено писала Льоні. А на Червоноармійську[28] вони з батьком і Семеном ходили дивитися на гігантське будівництво Центрального республіканського стадіону, який мали здати в неділю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадіон, Леонід отримав останнім. Він якимось дивом дійшов до нього. Потім листів від Алі вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною почалася війна. І тому стадіон був урочисто відкритий лише після війни і, очевидно, з принципу саме 22 червня. А квитки, продані на футбольний матч пятирічної давнини, діяли для тих, хто їх зміг зберегти.