А ще вiн знав, що каштановi дерева бувають дуже старi, й розповiв менi, нiби в Iталiї є одне таке дерево, що стовбур його має в обводi шiстдесят метрiв.
-- Те дерево росло ще за часiв Нерона! -- докинув Джоннi.
-- Невже? -- здивувався я.
-- Точно! Менi вчитель розказував, -- вiдповiв Джоннi.
Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерiвською вулицею, менi не сходило з думки те дерево.
I раптом Джоннi спитав:
-- Хлопчак, чому ти примружуєш очi й випинаєш нижню губу?
-- Хiба?
-- Тепер уже нi, але щойно так робив.
-- Ой, Джоннi, це означає, що в мене є якась думка! Менi треба чимскорiш до моєї долiшньої бабусi! А в краб'ячi перегони пограємося завтра!
I я побiг. Джоннi-Свистун зовсiм сторопiв i гукнув менi навздогiн, що так робити нечесно, а завтра вiн не схоче гратися. Та менi було байдуже. Менi спало на думку, як скласти оповiдку про каштанове дерево. I я хотiв записати оповiдку.
Долiшня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутнi каштани. Вона була куди веселiша за горiшню бабусю. Крiм того, в неї був собака -- сенбернар Уракс.
Коли я прийшов, Уракс лежав у сiнях i куняв. Та як тiльки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав переднi лапи менi на плечi, мало не поваливши мене.
-- Молодець, молодець, Ураксе! -- гукнув я. -- Тiльки не заважай менi. У мене є одна думка.
Собака зрозумiв мене вмить. Вiдчепився вiд мене й тiльки тихенько прослизнув у дверi вслiд за мною, коли я зайшов до пташиної кiмнати.
Там стояли пiд скляними ковпаками набитi тирсою птахи: кулички, чайки, горобцi, одна вивiльга й двi морськi чайки. Серед тих птахiв сидiла моя долiшня бабуся й гаптувала подушку.
-- Добридень, бабусю! Менi треба паперу й олiвця! -- вигукнув я.
-- Ти що, знов хочеш вiршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний бiль на все життя. Нездорово в такi юнi лiта вiршувати.
-- Та нi, бабусю, я тiльки хочу записати одну оповiдку, що почув вiд Джоннi-Свистуна! -- гукнув я.
-- Джоннi-Свистун тобi не товариш! Учора вiн вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острiв знає.
-- Так боцман iз причалу сам лається негарними словами! -вiдказав я. -- Хiба вiн має право так лаяти Джоннi?
-- А якими ж словами лаявся боцман?
-- Як дасте паперу й олiвця, я напишу.
-- Ну гаразд, вiзьми в секретерi паперу й олiвець.
Я шаснув до секретера, i Уракс услiд за мною; взяв кiлька аркушiв паперу та довгого олiвця й написав на маленькому папiрчику тi негарнi слова, що ними лаявся боцман з причалу.
Долiшню бабусю глибоко обурили цi слова. З обурення вона навiть уколола голкою великого пальця.
А я побiг iз папером та олiвцем на горище й зачинив дверi перед носом в Уракса. Коли записуєш оповiдки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти -- нi.)
Коло невеличкого круглого вiконця на горищi я вмостивсь на старому матрацi, поклав на колiна альбом "З iсторiї Нiмеччини" й почав писати оповiдку про каштанове дерево. Час вiд часу я розгортав альбом i списував з нього те, що менi пiдходило.
Коли вже смеркло i я майже дописав свою оповiдку, на горище прийшов мiй долiшнiй дiдусь i сказав, що я зiпсую тут собi очi, та вже й годi вiршувати. Уракс, що ввiйшов за ним, гавкнув i, як звичайно, поклав менi на плечi переднi лапи, так що списанi аркушi посунулися з моїх колiн i розсипались по пiдлозi. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долiшнiй дiдусь сказав, що Уракс не хотiв зробити шкоду, а коли його бити, вiн почне боятись людських рук.
-- Твої аркушi можна розiбрати внизу, в кiмнатi, -- сказав вiн. -Ти зразу й прочитаєш менi свою оповiдку?
-- Так вона ж iще не готова, дiдусю! -- вiдказав я.
-- Тим лiпше, Хлопчак, тодi я допоможу тобi докiнчити її.
Я зрадiв, зiбрав аркушi, поклав альбом "З iсторiї Нiмеччини" на матрац i спустився з дiдусем та Ураксом у пташину кiмнату.