Одна
Презлюща
Рись
Сичала,
Тихенько
Ухкала,
Фирчала:
"Х-хто х-ходить?
Це х-хода
Ч-чия?
Ш-ша!
Ща!
Ю!
Я!
-- А щоб було видно, що це справжнiй вiрш, я перепишу його у вiсiм рядкiв:
Андреас бачив влiтку гори,
Де є жуки,
Зайцi, i їжаки,
Й кроти, лисицi, мишок нори.
Одна презлюща рись сичала,
Тихенько ухкала, фирчала:
"Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?
"Ш-ша! Ща! Ю! Я!"
Прадiдусь сказав:
-- А бодай тобi, та й гарно ж ти звiршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вiрша.
I почав:
Морська яхта
Яхта
Юргенса
Щодня,
Швидкохiдна,
Чепурна,
Цiлу
Хвилю -
Ф
Утiв
Триста -
Стрiмко
Розтина,
Пружисто.
Обвозила
Нас
Морями:
Лондон,
Кадiс,
Йокогама...
Їй
Iще iти й iти -
Зостається
Ж не
Єдине:
Едiнбург,
Дубровник,
Гавр,
Варна,
Балтiмор,
Афiни.
Цього прадiдусевого вiрша я також напишу ще раз у вiсiм рядкiв:
Морська яхта
Яхта Юргенса щодня,
Швидкохiдна, чепурна,
Цiлу хвилю -- футiв триста
Стрiмко розтина, пружисто.
Обвозила нас морями:
Лондон, Кадiс, Йокогама,
Їй iще iти й iти -
Зостається ж не єдине:
Едiнбург, Дубровник, Гавр,
Варна, Балтiмор, Афiни.
-- Прадiдусю! -- сказав я. -- Ох i гарно ж у вас вийшло!
-- Як вийшло, так вийшло, -- вiдповiв прадiдусь. -- Але ходiмо вже до бабусi. Пора обiдати!
Ми понадягали шапки, взяли дошки пiд пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вiтер, рушили додому. Горiшня бабуся ще куховарила, коли ми ввiйшли до кухнi. Вона мовила:
-- Гайда звiдси! Тут вам нема чого робити.
-- Що ви, бабусю! -- гукнув я. -- Ми склали два чудовi вiршi!
-- То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обiдатимемо у вiтальнi.
Прадiдусь i я знизали плечима, вийшли до вiтальнi й почали гортати "Моряцькi щорiчники". Але я не втерпiв i вибiг ще раз до кухнi.
Горiшня бабуся сидiла там за столом i писала.
-- Ви вiршуєте? -- спитав я.
-- Ет, вигадаєш! -- спалахнула вона. -- Звiдки в мене час на вiршування? Я записую кулiнарного рецепта!
-- А ви вже прочитали нашi вiршi, бабусю?
-- Так, -- вiдповiла вона, -- глянула одним оком. Непогано! Я б не повiрила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловiкiв i про моторний катер, то є час на такi речi. А я, бiдолашна жiнка, мушу день i нiч надсаджуватись, i варити, i латати, i прати...
-- I записувати кулiнарнi рецепти, -- докинув я.
-- Аякже, -- пiдхопила бабуся, -- I записувати кулiнарнi рецепти теж доводиться.
Але вона мовила це трохи збентежено, i я здогадувався чому. Та не сказав нiчого, а слухняно понiс миску з картоплею в лушпайках до вiтальнi.
Потiм ми пообiдали.
Пiсля обiду прадiдусь лiг поспати. В такому вiцi складний вiрш, мабуть, утомив його. А я скористався цiєю нагодою, щоб провiдати своїх хворих сестричок Аннекен i Йоганнекен.
Зайти до них я не мiг, бо кiр -- хвороба заразна. Тому я засвистiв на вулицi, а вони пiдбiгли до вiкна й хихотiли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькi дiвчатка. Дивилися собi на кiнчик носа, щоб очi сходились докупи, або начiсували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.
З пiвгодини я витримував усе це й дивився з вулицi на них. Та коли нагодився Джоннi-Свистун i почав реготати до слiз iз моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вiкна. I вони справдi щезли. Але спочатку висолопили язики.
Джоннi-Свистун сказав:
-- Дiвчиська всi дурнi. Ходiмо на берег, пограємось у краб'ячi перегони.
Я залюбки погодився й пiшов iз Джоннi вузенькими вулочками горiшнього селища до сходiв, що зигзагами спускались у дiл попiд червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залiзничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге -- цiкавiше.
В долiшньому селищi ми пiшли не завулочками, а широкою Кайзерiвською вулицею, що веде до причалiв. Там уже висiли на каштанах маленькi зеленi їжачки. Але Джоннi сказав, що каштани ще не достигли. Вiн завжди знав такi речi.