Біля потрібної квартири Гайовий кілька разів натиснув на кнопку дзвінка. Крізь броньовані двері чувся приглушений мелодійний передзвін, але ніхто не поспішав відчиняти.
Відкрийте! наказав Гайовий слюсарю.
Той мовчки поставив на підлогу сумку, дістав звідти інструмент, один вигляд якого змусив Гайового засумніватися в ефективності кримінального кодексу, вправно повозився із замком, і вже за хвилину справу було зроблено.
Прошу! відійшов убік Микола.
Орест Гайовий обережно прочинив двері. Там нікого не було. Зате на четвертий поверх уже встиг піднятися Соколовський.
«Ягуар» належить нашій жертві, захекавшись, повідомив він.
Тобі, Веніаміне, варто більше ходити, порекомендував Орест. Заходимо!
Позаяк ні він, ні тим більше стажер зброї не мали, першим пішов старший сержант Ребрик. Тримаючи в руках пістолет, він сторожко обійшов усі кімнати. Гайовий із Соколовським йшли за ним. Нічого такого, що могло вказати, чому власниця такої шикарної квартири вирішила викинутися з вікна, до того ж у спальному районі, вони не побачили.
Зайшовши в останню кімнату, Ребрик озвався.
Капітане! Ви це маєте бачити! сказав він.
Орест пройшов у кімнату. На відміну від інших трьох, тут був повний розгардіяш. На підлозі валялися осколки розбитого дзеркала, судячи з кількості, великого розміру. Поміж ними вгадувалися уламки не менш великої і дорогої люстри.
Але все це Гайовий запримітив значно пізніше. Як тільки він увійшов, найперше, що кинулося йому в очі, була велика діра у стіні.
Що тут, до біса, сталося? вихопилося у Веніаміна Соколовського.
А ось це, любий мій, нам і належить зясувати! відповів Орест Гайовий.
V
Павло приїхав рейсовим автобусом у потрібне йому село значно пізніше, аніж сподівався. Село з оригінальною назвою Кути справді виявилося навіть не кутом, а справжнім тупиком. Це був крайній населений пункт, куди їздив автобус. Хоч вигляд дороги, що сполучала село з центральною трасою, змусив Павла позаздрити тутешнім жителям білою заздрістю, це не стало причиною того, щоб прибути на кінцеву зупинку вчасно. Тому коли водій, літній чоловік, судячи з усього, веселої вдачі, сказав своє, напевне, фірмове «Станція Вилізай!», годинник показував за двадцять хвилин на десяту. Відправа у місцевій церкві вже почалася, спішити нікуди, але й тинятися селом потреби немає. Нова людина одразу стає центром уваги і викликає якщо не підозру, то принаймні нездорову цікавість, а цього Павлові хотілося найменше. Він подумав було дочекатися Маркіяна біля його будинку, але не стовбичити ж перед закритою плебанею всю літургію, та й церква близько. Знову непотрібні розмови, тому, тверезо оцінивши ситуацію, Загородній вирішив перечекати вільний час там, де належить йому бути у неділю, у церкві.
Як він і думав, відправа вже почалася, і Павло зайшов до церкви одночасно з останніми словами священика, котрими він закінчив проповідь. Загородньому здалося, що Маркіян затримав на ньому ледь уловимий погляд, але одразу переключився на службу. Павло скромно заховався за однією з колон праворуч, де зазвичай стояли чоловіки. Людей у церкві було небагато, не більше пятдесяти, але це й не дивно, враховуючи, що і село, у котрому правив колишній однокласник, не могло похвалитися великим населенням. Згадавши, що дорогою до церкви йому ніхто не зустрівся, Загородній зробив висновок, що, напевне, зараз він бачить усіх місцевих жителів.
Судячи зі здивованих неприємних поглядів, котрі Павло відчував на собі, приїжджих тут було мало, що і не дивно, враховуючи віддаленість села від центральної траси. Та й веселий водій повідомив, що виїжджатиме він назад до районного центру аж о пятій тридцять, тому у Павла залишалося достатньо вільного часу, щоб вирішити те, заради чого він приїхав сюди.
Тим часом служба повільно закінчилася; отець Маркіян завершив її звично, з нагадуванням, якого святого сьогодні згадують, нагадав присутнім, що чекає їх на вечірню о пятій годині.
Люди поволі почали розходитися. Павло не знав, чи доречно залишатися у незнайомій йому церкві, тому вирішив дочекатися Маркіяна надворі. Зауваживши на собі декілька поглядів, він усе ж вирішив не реагувати на них, хоч йому і було незручно. Зрештою, нічого дивного у тому, що на недільну відправу приїхала чужа людина, напевне, таке тут траплялося не раз.
Тим часом церкву залишив Маркіян і одразу підійшов до Павла.