Шепіт подиву і обожання її краси були для неї сонцем життя, й вона цвіла своєю прегарною красою, а чудовий пупляшок був немов мініятюрною відбиткою тої краси
Щось порушилось в повітрі. Шепотіння подиву і оболоння здавалось шемранням ручая. Шуміло хвилею, гуло потужною піснею сердець. Але чутливі її листки відчували, що той гамір подиву, хоч і такий близький, не належав уже неподільно до неї
Зітхнула глибоко!
Раз, коли ледве що кинуло ясним блиском дня, задрижав один листочок її пишної корони й грубою краплею роси упав на землю.
Пупляшок всміхався солодко, купався в кришталевім блиску роси, обвивався золотими нитками сонця і вслухався в протяглий шум, що зростав щораз голосніше, сильно, потужно.
Чудова рожа схиляла щораз нижче пишну голову, і вслухалась в отой шум, а збілілі її листки щораз сильніше дрижали, відривалися і опадали поволі рясно боляче
ХМАРНИЦЯ
Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкля-на баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжке, розпалене, непорушне повітря.
Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко створеною зіницею.
Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повітрі.
Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.
На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігався.
Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікається з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, вяне, а через обвисле листє дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі плями.
Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зловіща голова.
Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо І парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося.
Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах оду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.
Стемнілося.
Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомон сильних громів, а лискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.
Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмарниці, над нею висіло велике червоне сяєво.
Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекельнім танці.
Птахи ховалися під галузє, переляканий товар біг з поля, що ледве пастухи могли єго здогонити, люди запинали вікна і двері, гасили огонь у печі.
Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.
Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.
Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.
Михайло схопився і глянув у вікно.
Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним рескотом.
Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, бурмотів Михайло злісно і завзято.
Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.
Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у брудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику1, замерзлі грудки леду.
Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.
Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсоха-тим явором.
Розібрався, підперезав пояском і потягнув за шнур великого дзвона.
Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»
Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззявилася вогнем і заревіла громом.
Пусти! пусти мене!
Не пущу! не пущу! гудів поважно дзвін.
Пусти!
Не пущу!