А за нею з розсіяним волоссям тягнула блідолиця туга. Вбила безкровні уста в филюючу розпукою грудь нещасливої жертви і висисала усі живіші пориви думок, усі тепліші життя жадоби: тяжким забуттям прикрила молодість і красу лиця.
Сумна, пригноблена ховалася під крила самоти столітнього дуба, що ріс серед гаїв чорної вільхи і білої берези. Тут уся туга і душі розливалася струями сліз.
Сльози текли по її лиці, по корі дуба, дрижали на листках берези, капали з ягід рябини.
Сльозами блищали стебла трави, хилилися повні сліз головки квітів.
Сльози бризкали з чола розламаної скали, спливали блакитною смугою ручая, грязли на млаках і заростали трощею і шуваром. В тій плачучій тузі під дубом смутку минали їй дні, місяці, роки.
З похиленою на груди головою, оперта на грубім, плісню оброслім корінню, що потужною ногою опиралося на коверці моху і твердих, блискучих листків копитни-ка дивилася в якісь далекі та сумні світи.
Що то?!
Щось мигає?!
Вузький золотий промінчик світла задрижав у воздусі, пролетів понад стухлу, зарослу шуваром млаку, луснув по синім ручаю, продер листя старого дуба і огорнув сумну стать жінки.
І дивні почування переплили її душу, розбудили з тяжких мрій і глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонів в її серцю.
І нараз порхнули усі сумраки, отворилися ясні, далекі горизонти, ніби небес простори.
Спав з грудей пригноблюючий тягар смутку, а тихі зітхання легким подувом обтерли сльози плачучої берези і сумно задуманих гаїв. Піднесли головки білі конвалії, наострили вуха папороті, наслухаючи доокола радісного шепоту, веселого сміху, що зливався зі звучним співом усіх лісних птахів.
Тихо і добре.
Якась солодка мряка заливала усі тайні закутки її серця. Усе давніше терпіння, конвульсивні дрожі розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби краще заяснів золотий промінчик.
В озолоченім облаці зблідла память тривожних годин, серце рвалося до любові, а душа стреміла до вершин своєї мети.
Вирваний з обіймів страшної туги і понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподіваних блисків радості дух її підіймався к небу, будував облачні замки, вязав золотою ниткою проміння фантастичні, хмар городи.
Повна вдячності, приклонила вона коліна на лелієвім рубці рожевого облака, витягнула руки і дякувала Богу, природі, усім звіздам на небі, усім квітам і стеблам трави на землі, за той блиск золотий, чистий, ненадійний.
«О, щастя! О, сонце днів моїх. О, золотий промінчику мій».
Чи здається їй?
Ніби звідкись повіяло холодом? Почорніло зелене листя, повяли рожеві квіти і померкли ясні неба блакити?
А де ж її золотий промінчик?
Чому не бачить його? Не відчуває в душі теплого його блиску? Де він?
Ах!
Як зблідло його світло, як дрижить золоте сяєво!
Усе посмутніло, поблідло, померкли живі краски облаків. Щораз темніші сумраки підносяться з пропасті, прошиті тінню тіні золотого промінчика.
Ні, він ще не згас!
Тліє без блиску і тепла!
Блиснув!
Напружився, як натягнений лук!
Ах! Як скоро маліє!
Вже лиш тонка нитка лиш щось мигає, якийсь млавий фосфоричний блиск?!
Захитався!
Зник!
Надармо вдивляється в пусту просторінь, вслухується в тишину без блиску. Зник.
Якісь бліді тіні розлялися в незкінченній без звізд, часу і зміни.
Не було темноти, не було і світла, а оден рівний тон заволодів небом і землею.
Ані одного виразного тону, ані одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.
Ні то блиск денний, ні нічна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нічого не чути, не доста темна, аби нічого не видіти.
Без світла, звуку, почувань, летіла в якісь безконечні омертвілої скуки простори, де кожде, не будучи смертю, замирає життя.
ВІДЦВІТАЄ
До легкого прозорого серпанку прикладала напіврозцвілу рожу.
Глянула в дзеркало і блиск вдоволення відбився на її чудовім лиці
Гарна рожа і вона, то одно, то одна краса....
Чудова! Душею і серцем пожадана! Очі, як бриллянти, губи, як два рожеві листки. А який прегарний, як у лілії, стан! Погляд тої жінки то щастя, рай, жити при ній то небо, шуміло довкола неї, а серця бились частіше, очі горіли полумям
Аж ось один з приклонників її краси здобув її серце
Краса її ще більше розцвіла, а притулена до неї дитинка придавала їй ще більше чарів, як пупляшок цвіту рожі.
Шепіт подиву і обожання її краси були для неї сонцем життя, й вона цвіла своєю прегарною красою, а чудовий пупляшок був немов мініятюрною відбиткою тої краси