Чим тихше стає навкруги, тим краще кристалізується моє внутрішнє я.
І якби з найбільших глибин щось підносилось і визволялось з тяжких оков.
Розгоріла мріями, перетоплена мукою життя, душа заблисла, мов свічка на широкім світа просторі.
Очищена тим вогнем, горю блисками палаючого золота на престолі великих жертв і муки душі.
Горю, як свічка на божім престолі.
Одна-одинока
Не скінчила.
Сіла на фотель в куті кімнати, опустила голову на груди.
В печі горів вогонь, в сумраку вечора ажурні дверці кидали фантастичні цвіти.
Тихо. Немов ангели перелітають хатою. На їх крилах літали колись її діточі сни, понад чисті, білі лелії у батьківськім садку, понад гарні рожі над берегом блискучої ріки.
Полумінь щораз сильніше палахкотіла у печі, а тепле світло пересувалося великими пятнами по її сукні, руках і лиці, втискалося в кров і кружляло в жилах.
Все затрачувало границі виду і буття і розливалося в просторах безконечності.
Святочний спокій царював з необмеженою властю.
Понад ясним полумям підносились і гойдались тихі тужливі филі супокою і падали на дно душі омутом терпінь і крику кервавого болю. Теплі світляні рамена обіймали і тулили бурю і вир життя.
А дрібні блиски, розсіяні через ажурні дверці, тягнулись золотими нитками і вишивали на темнім тлі містерні гафти.
Знов потемніло!
Раптом блиснула ясна стріла, продерла темряву і загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась і мов причаїлась.
У печі загуло, ажурні дверці цокали тихо, звучно, ритмічно.
Щось ніби видиралось з її памяті, прибирало означений вид і знайомі звуки.
Звідки знає вона той звук?
Так!
То той тихий голос, той спокійний лагідний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звідки знає його.
І щораз більше входила сама в себе, дивилась і вслухувалась в якусь далеку таємничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душі,
Так сиділа непорушно, не числячи довгих хвиль часу.
Аж нараз здригнулась, піднесла над головою руки, а уста розхилились і порушились шопотом одного з найбільших геніїв світа.
Die bist die Ruh
In aller Welt bist du!
БЛУДНИЙ МЕТЕОР
Дзвонять сумні похоронні дзвони. Сумним відгомоном гомонять грубі заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту і бездонних омутів. Несуться розгуком шалених вихрів, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелі филь.
Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставлені Богу святині від болю роздертої душі чоловіка,
А дзвони бють вічну хвалу безмисльній, глухій потузі, що навіть не знає своєї сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею світ стає цвинтарем, печерою попсованих тіл. Люди просять рятунку ангели спасення!
Причаїлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменіла брила, пригнітало боввани облаків. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусі птахи.
Незрушимо висіли шмати чорних хмар, а довгі їх тороки досягали землі. На похилених барках чорного страховища біліла вузька трумна, знамя побіди сліпої потуги.
Замерли мисли, зледеніло серце, здеревіли зложені на грудях руки.
Нащо мислити, жити, сприймати, нащо серцю битися любовю і терпінням? коли нема сили, щоби в мертве тіло знов вляти життя! кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.
Щось порушилося в воздусі, захиталися хмари і доптали одна другу. Сонце скотилося к западу і кинуло стовп спіненої крові. Огнем крові займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квітів вінка.
І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучі дзвони, стогни від котрих завмирає життя, біліє волос на голові.
«Вічная память!»
Земля завила, як стадо шакалів, витягнула пазурі і отворила пащеку, аби прогло-тити свою жертву.
З шумом і лоскотом зсунулося в чорну пропасть каміння, задрожала трумна, з вінка відірвався сухий листок і упав на білу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днів, страшних безсонних ночей.
І усе нараз заточило пяні круги, заморочило мозок, піднесло грудь, затиснуло в горлі. Лишилося хрест, могила і сухий листочок, що кричав із-за гробу: «Не забудь мене!»
Повінь чорних думок розсаджувала їй виски, серце з конвульсивного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зіниці, затискала уста і ломила пальці слабої жіночої руки.