Не чув нічого, одна думка вразила його: «А наймичка?»
Поклав клітку й обшарив навшпиньках їдальню, слухає Оксана спить у кухні. Вернувся і зачинив двері.
Підійшов до Ганни і похилився над нею, слухає, як спить; приник до її лона, а серце гомонить, бється в грудях! А його серце затріпотіло і застигло, ані чичирк!..
Тільки її серце бється і кровю шумить
Як блискавка, кинувся до клітки, тремтячими руками відчинив дверці і безпри-томний приложив її до відхиленої ковдри.
Гадюка кинулась потягнена темнотою до ямки і шмургонула під ковдру.
Іван побіг до відчинених дверей, з веранди скочив у сад і кинув клітку між кущі
Вернувся без памяті, глянув у дзеркало, втікав через покій, не озираючись, до свого ательє і впав на канапу
Тремтів на цілім тілі, як лист осиковий. Думки, як клубина гадин, били його в серце, одні одних побивали: «Піти відкинути звірюку, чи ні?!..»
Приступив до дверей, приложив вухо і слухав холонуло серце, тихо, хоч маком сій.
А-ах! рознісся страшний крик з іншої кімнати.
Іван не знав, що робити, прожогом кинувся до вікна.
Вернувся, припав до канапи, закрив очі, немов би спав.
В ательє вбігла налякана Оксана:
Ой пане, вставайте, пані страшно захоріли! Скрикнули з просоння, здавалось їм, наче щось вкусило
Іван насилу подався в кімнату. Ганна лежала в судорогах страху. Очі її горіли вогнем, дивилась на нього довго і глибоко, наче цілу душу пронизувала, не міг видержати її зору. Опустив повіки, звісив голову на груди.
Що вам, пані? Успокійтесь! зацитькувала Оксана.
Я мала страшний сон, такий страшний, говорила Ганна тихим болючим голосом, не тямлю вже, якась вода, гей море, била мене в груди, а потім лягло на мене щось таке тяжке і мучило, якийсь дужий красень. Тільки я не могла йому дивитись у вічі, така ясність била йому з лиця І він кинув щось на мене, щось таке зимне та слизьке ховзнуло мені попід груди і вкололо мене в саме серце, так вкололо, що я насилу відірвала його.
Як болить! лебеділа Ганна, стискаючи рукою закриті груди. Лице її викривилось болісно і видалось йому дивно гарним. В очах засвітилися сльози і тремтіли на довгих чорних віях, по чолі пересунулась зморшка і надихала лице виразом глибокої задуми, білі личка спалахнули блідим румянцем і спали з овалю. Іван увесь прикований дивився на неї і слідив кожний її подих.
Здається йому: та гадюка втекла під його серце, обвинула його, стиснула і смокче його кров. Не видержав припав до ніг своєї дружини, ляг серед постелі і закричав розпучливо, тремтячи на цілому тілі:
Ганнусю моя, Ганнусю, серце! Я злочинець, я тебе зі світа згладив, Ганнусю!
Жінка аж на біль забула, видивилась на нього остовпілими очима та й прошептала:
Та чого ти, Ваня, чого?..
Вибач мені!
Я тебе не виную, Ваня, вона всьому винна гадюка!
Гадюка, гадюка! залебедів трохи не божевільно Іван, обгортаючи її ноги. Ганна гладила його по чорній кучерявій голові білою, як сніг рукою, і мовила глибоко розніженим голосом:
Я провинилась, я не щирувала, через неї тебе дрочила доктором, та я невинна, Ваня!
Ти невинна, ти янгол проти мене, а я душогуб, я злочинець, я убийник! Доктора! Скажу все!
Не хочу, Ваня, молила Ганна, ціла мінячись, щораз сильнішим голосом, не хочу його видіти на очі, не говори мені того слова «доктор», не кажи, він мене зі світа збавив, щастя наше забрав, не хочу, не хочу!
Другого, іншого, якого-небудь!
Не хочу, Ваня, хочеш мене вбити, клич не хочу ніякого, згину тут, а не хочу, ціла позеленіла і стала бити ногами.
Мій Боже, мій Боже! Але ти не знаєш!..
Знаю, Ваня, знаю, не хочу його, хочеш мене вбити клич, та я не хочу, не муч мене, не край, не ріж мого серця! стала кричати божевільним криком і вибухнула нагальним плачем.
Іван став ходити по кімнаті, як божевільний, ломив руки, гнувся до землі, лементував, рвав собі волосся на голові, а далі став головою бити об мур
Ганна страшно стогнала. Оксана схилилась над нею зацитькуючи її, та слова її падали, як шум листя під рев бурі.
VIII
На третій день після смерті Ганни була понура вітряна ніч. Дощ бив об шиби вікон і свистів глухо. В кухні блимало світло на лаві сиділа Оксана і говорила до Катрі, що прихилилась до неї:
Де вже там доктор поміг би на таку болість, що йде від серця, серця не вгамуєш. Плакав, як дитина, на руках носив її, і духа Богу віддала. А перед смертю ще просила, молила його: «Ти мене, каже, забудеш, другу собі візьмеш, ще коби дитина по мені була, а то зі мною піде до гробу!» То його до такого жалю доводила, що гнувся до самої землі та й божився і цілував, по ногах цілував, слізьми розливався: «Не забуду, каже, тебе, довіку не забуду!»