Відірвала від серця, його відірвала, чого хочеш, чортице, ти мертва, ти згоріла, пекло тобі?! Він мій, мій, я його вже не пущу, він мій, тут коло мене малювати буде, не відбереш мені його, ти сновидо, омано! Іди, чого хочеш?!
Анна кидалась на ліжку, скинула зі себе ковдру, біле її тіло, як з мармуру, так і кинулось артистові в очі своєю незвичайною ясністю і класичними лініями. Скільки не мав він перед очима чудових модельок та класичних фіґур, ніяка не була такою красунею, як вона, ніколи ще не видів він такої чудової будови жіночого тіла.
«А все ж в цьому тілі нема духа, нема високої душі, що збагнула би його тугу: досягнути, вирвати незглибну тайну мистецтва, закувати її в форму. Як її навчити, як підняти її вверх, як вдихнути душу в те тіло!»
Для цього тіла він покинув знання, покинув боротьбу з формою, покинув змагання до ідеалу і малює образи до церков на замовлення! Ха, ха, ха!
Засміявся боляче, а на цю думку серце в його круто повернулось і загорілось ненавистю до жінки. Перед очима станула чорна пропасть забуття вічного, безіменного
«Страшно, як страшно так умерти! І він не блисне навіть, як метеор, він, що міг бути творцем, відкривцем духових тайн!
Чому вона так живе, як вона може так жити? Вона не має свого «я», вона сліпа, не видить ясних зір, щойно по смерті, може, побачить, натхнеться духом вічності, щойно по смерті!»
Думки його бігли, як хмари в бурю, гомоніли, грали, блискали. Нараз блиснула одна аж струснувся, голова пішла ходором, вдивився в одно місце, як заклятий
Геть звідси, геть! чого мене давиш? застогнала жінка на вид якоїсь сонної прияви. Іди, іди, не можу стерпіти твоїх очей, чого мене мучиш, чого його тягнеш кудись, відриваєш від мене!.. Гріх, гріх!
Іван слухав з великим напруженням її слів, аж його обняв страх.
Невже вона щось бачить? Невже вона чує, що я задумав?!
У хаті стало душно, мов стеля опустилася вниз та пригнітила йому голову
Дивився в порожню, як навіжений, чув щось страшне, велике, серце, як молотом, гупало у грудях.
З долівки виприснув стовп світла, перед ним станула вогнем обсипана біла тінь, з його власним обличчям, ясним, як сонце, і сяяла, аметистовим то рубіновим світлом мінючись.
Іван закрив очі і припав до долівки, а над ним говорив глухий пророчий голос:
Чому покинув єси храм свій і перейшов у домовину духа? Початі і ненароджені діти твої плачуть за тобою і кличуть тебе!
Чи на те виніс я тебе з самого дна на крилах своїх, аби забув ти на храм свій, дійшовши до стоку гір?!
В раба часу і матерії змінився ти і пєш отруту, що знищить духа твого! Що найкраще перебув ти з жінкою, якій служиш, лиши її і вертайся за мною в гори, не надійся від неї нічого кращого вже!..
Голос занімів, тільки шум пішов по кімнаті. Іван підняв очі з яснояви ні сліду
Ох! стогнала Ганна. Він глянув, чи не збудилась та вона спала камінним сном, як сон-трава по бурі, ясніла, як мармурова статуя, вабила красою свого тіла, як Єва яблуком розкоші.
Лиши її і вертайся в гори! повторяв слова артист.
«Не пущу його, не пущу, він мій!» шибнули йому в голові слова, вирвані крізь сон з глибини душі Ганни.
Не пустить, га-га! зареготався він демонічним сміхом. Не пустить, доки буде жити!
А якби прошептав зміненим суворим тоном. На бліде його обличчя висунулась понура тінь знов заблиснула та сама думка і в кінці заграла з незвичайною рішучістю.
Так, мушу!.. Для неї ліпше і для мене
Зимний піт облив його чоло. Зірвався і глянув мимовільно до дзеркала.
Роби скоро! гей шепнуло йому щось. Вхопив пляшку з ромом, перехилив до уст і вибіг з кімнати в сад. На небі на світ займалося, меркотіли зорі, прижмурюючи свої бліді очі. Одна заблимала, заясніла, пірнула в безмежну глибінь сизої блакиті і згасла в очах артиста.
VII
У саду вхопив клітку і несе станув на стежці.
Хтось ішов за ним! ні, тихо скрізь, ніхто і не шершне. Ступив два-три кроки ні, хтось іде! «Га, то мої кроки», подумав. «Іде, щось, тріснуло в саду». Тихо всюди яблуко впало з дерева. Підійшов до дверей, ступив на східці, станув скрізь тихо. Щось свіркнуло цвіркун збудився в траві. Тихо, аж тиша бє в вуха
Відчиняє двері скрипнули і його серце застигло на місці.
«Чого я? То двері!» отямився він. Увійшов у кімнату, як кіт, і станув, як злочинець. Гадюка збудилась і кидалась до світла, Ганна застогнала, зітхнувши глибоко.