Був це 30-літній мужчина. На його голові волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолія. Уста вузькі, кругло витяті, жіночі, грались демонічною усмішкою, тільки щоки відбивались на білому, холодному обличчі Він затиснув щоки і рвав малою, майже жіночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грає циган.
Хто це? Хто це?! питалися гості.
Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вівтарі, говорила синьоока блондина в елеґантній сукні, прихиляючись до безвусих товаришів свого стола.
А-а, то він? Видно, що незвичайний чоловік, коли зміг сотворити такий твір, сказав один з акторів.
Небавом його імя було на устах усіх. Він не чув на собі зору людей, тільки слухав, як грає циган, і дивився вгору непорушними, як шкло, чорними очима. Циган грав дику степову арію.
У диких тонах музики причувався артистові якийсь шалений шум вітру, клекіт, свист, рев, боротьба могутніх стихій. Піднялися думи в його душі, як хмара, росли, як вітер, розкуйовдались, як завірюха, блискали громами, шуміли гураґаном, трясли небесами, звіздами стріляли в безмеж І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвітній виставі. Блиснув перед очима та став як живий мінитись під такт шаленої музики:
Широкий степ без краю, тільки на одному краю гори синіють. Вітер гуляє та свище. От, несе два орли попід небесами Два орли впали один чорний, другий білий, упали та й бються, аж летить піря котрий буде переможець?!
Чорний орел білого з ніг валяє, топче ногами, груди розбиває, рине кров чорна.
Ой той чорний орел переможець!
А орел чорний та червону кров має і дуже кривавий, хоч він переможець!
Циган вірвав артист стрепенувся.
Грай ще! Маєш пятизолотник, грай! крикнув він, кинувши золотом на мозаїковий стіл.
Циган заграв знов, та вже сумовитої пісні, не тої понурої, як шум нетрів, а тихої, як вода у степовій ріці.
Іванові пригадалась пісня десь між людом перечута:
Ой на степу дві зозулі пали та й сіли, то дві дівчини, чорна та й біла, залебеділи, самі собі смерть завдавали, та за того, за того козака молодого
Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету і його жінка, обі криваві Боже, що це?!
Досить! крикнув він, кинув пятизолотник кельнерові, вхопив капелюх і вибіг з каварні.
Не побореш, ні, не побореш її, вона безсмертна, а ти що?! Тіло бездушне! викликував, йдучи вулицею.
Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка відсунула засуву.
Пані сплять!
Побіг до своєї робітні, блиснуло світло образу не було на стіні насередині лежала перевернена шталюґа. Задзвонив на наймичку. Прибігла бліда старенька.
Де образ? гримнув суворо.
Я не знаю, прогомоніла Оксана.
Брешеш, ти знаєш, зараз говори, де образ? Що зробила пані з образом, скрикнув він несамовито.
Та пані спалили!
Що? Спалили?
Порубали на кусні і спалили!..
Геть!
Упав без сили і закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камінну опоку. Побіг як скажений до спальні. З робітні крізь відчинені двері упало світло на бліде обличчя Ганни. Кинувся до неї:
Вставай, котику скажений, досить нагріла тіло, вставай!
Жінка з острахом прокинулась.
Чого хочеш від мене?
Чого я хочу? Не твого тіла! Де образ?!
Який образ?! Я не знаю, дай мені спокій, пянюго!
Кинувся на неї, як звір шалений.
Я пянюга? Але ти, бісова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собі остання але до святої речі тобі зась!
Стягнув її з постелі на землю. На біле тіло сипалось довгим стовпом блідаве світло з ательє і цілувало лоно точене з мармуру.
Ганна трималась цілою силою прибічки ліжка і стогнала. Він відірвав її і жбурнув на червону ковдру. З огненними очима припав до неї і придавив коліном білі груди
IV
Сонце звертає з півдня над диким гірським провалом. По однім боці зеленою стіною підіймається з провалу на гребенястій горі темний бір. По другім боці провалу станула висока скельна стіна, завершена чатинним лісом. А на дні пропасті котиться з гуком і шумом зелено-біла ріка. На середині стіни до одної каменюки причепилася береза. Під нею сидить Іван, блідий як смерть
Його волосся покудовчене та запорошене світиться від поту, на чолі зарисувалася глибока зморшка тільки очі дивно світяться