Став понурий та вражливий, як мімоза.
О четвертій годині знов застукала жінка.
Ходи хоч тепер на чай!
Забирайся від мене, крикнув він.
Та миршавій собі там, я не торкну вже тебе! з пересердям тріснула жінка дверима в іншій кімнаті
Аж підскочив на кріслі. Гадав іти на розправу та отямився, сів назад і став знову малювати.
Та й тепер не йшло досада його росла в розпуку, кляв себе, жінку, образ, цілий світ
Тепер здавалося йому, що жінка забрала йому цілий хист, забрала з душі все велике, всю справність рук відняла За тих три тижні ледарювання перегризла все, що творило його вартість Змій, жінка-пух!
Сонце сіло серед кривавої заграви, засяло довкола, заливаючи пурпуровим світлом робітню. Іван опустив руки, сів на канапі проти образу, став пити чарку по чарці, похнюпився і шептав:
Сонце гасне, сонце гасне!
А як посутеніло, здавалось йому, що вже згасло його життя, велике, вартне життя.
Лежав, як камінь, наче в домовині
Нараз зірвався, обернув крючок у хаті блиснуло світло. Проти нього дивиться його красуня і сміється, дише цілим тілом.
Лице стало оживати, кількома почерками кисти викликав тайну, блистіли золоті розпущені кучері, дивились на нього сумовиті глибокі очі, ясніло високе чоло, пашіло біле, румяне личко, як рожа, тільки ще та усмішка, та гірка сльозава усмішка, черк!..
Стук у двері кинувся як опарений.
Чого, сновидо?! крикнув він і одним почерком знівечив обриси уст Жінка відійшла став поправляти уста. Як не докладався, як не добирав кольорів замрячив живий румянець.
За хвилину з живого обличчя красуні зробилось безвиразне лице, перетягнене червоною смугою. Люто шморгнув артист пензлем через цілі груди, жбурнув ним об землю і упав на канапу.
Нараз зірвався і повісив образ на стіні.
Годинник чикав одноманітно, цвіркунчики сюрчали в садку, лист падав з деревини, місячна ніч шуміла зорями, а всюди так тихісько, тихісько
Ось муха десь забриніла, перелетіла через кімнату і сіла на лице його красуні
А вона так і сміється до нього, просить зігнати ту мушку з погожого личка Але він не має сили руку простягнути Коли гляне вона гарна з нею, така спокійна, непорушна, чиста, непорочна.
Мушка злетіла постать наче порушилась виступає, сходить з образу Боже, що це?!..
Я жива, говорить до нього тихим оксамитним голосом, я жива і вічна!
Забув ти за мене, сину гір! Обкрутила кліщами крила твої солодка змія. Пяний ме дом закопуєш талант свій! Скинь із себе обійми її тіла, а то не прийду до тебе, не буду твоя ніколи!
Івана обняв страх. Стрепенувся і мерщій кинувся у спальню. Було темно, у третім покою блимало світло. Жінка стояла у вікні, почула його кроки, ані ворухнулась, заговорила до когось знадвору:
Що ж ви так під вечір нудите світом, зорі лічите!
Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохід, відповів хтось.
Годі, пізно вже!
А чоловіка нема дома?
Та є, але заперся зі своєю музою, не їсть, не пє а з нею воркує, говорила з натиском, знаючи, що це слухає її чоловік.
То ви самі? Мені вас жаль, вийдіть
Я дуже радо, він собі, а я собі але вже таки пізно, хіба колись іншим разом, як чоловік не відлюбиться від тої своєї паперової ляльки, сказала якби з погрозою до власного чоловіка.
А він приступив до вікна, остовпів це був лікар.
Лікар, побачивши його, відійшов і не поздоровкався з ним, тільки з жінкою.
Ганно, крикнув він, що це?!
Га, що? відповіла холодно Анна, не було до кого слова заговорити
Його очі загорілися, як ножі вогню.
З ким?! Чого він!..
Миліший хто-небудь, як немова!
Як ти смієш?! скричав Іван, білий, як стіна.
Може, ще руку піднесеш, бити будеш? Замкнувся на цілий день, а я тут маю німіти зі стінами?
Він цілий аж трусився. Зірвався з місця, вхопив за капелюх і вийшов. А жінка плакала
III
Була дванадцята година опівночі, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своїй расі обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка і грав дику степову арію. Ціла каварня театральних гостей звернула очі в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловіка.
Був це 30-літній мужчина. На його голові волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолія. Уста вузькі, кругло витяті, жіночі, грались демонічною усмішкою, тільки щоки відбивались на білому, холодному обличчі Він затиснув щоки і рвав малою, майже жіночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грає циган.