Він дивиться в пропасть. Вода розбивається по бовдурах і вивертах білою піною, паде вгнутими водопадами, відкачується спіненими валами вгору і взад та розпливається зелено-білим шумом на глибіні, міниться до сонця. А сонце прище огнистими іскрами, пестить золотим світлом розбурхане плесо, красить воду сміхом золото-цвітним. Сміється до сонця вода, гуде якимсь глухим ревом. Той рев відбивається від скелистої стіни і несеться на темний бір, розливаючись жалісним шумом по лісовій глуші. А з темних нетрів щось наче стогне, жалібно квилить, іде по лісі і плаче
А ріка так шумить і шумить
Заслуханий Іван дивиться в барвисту глибінь під водопадом. Йому здається, що звідти виходить той плач, вода розбивається об каменисті звали, в ній товчеться об каміння щось живе, людське, побите, покривавлене і плаче з пінявої хвилі І стелиться той плач до нього по спадистій скелі, чіпається за бурян, що вихопився з-під каміння, повзе вгору по мохові, драпається на камінний виприск під його ногами, лягає на його душу та й тягне його за серце
А вода так шумить і шумить
Тягне його до тої води, до тої крутежі осрібленої шумом. А з неї викочується хвиля, піниться живою струєю, міниться веселкою, біла та ясна, звивається під ударами об камінь, як жива людина. Ось і виринає з піни біле тіло, жіночі груди, личко личко його жінки!
Закрив очі руками і впав на камінь.
В очах його потемніло, знявся рій дум над головою, закуйовдився чорним снігом і надовго стало темно, темно та глухо. Шум розлягається коло його, розливається клекотом, його тіло облите довкола срібною піною. А з неї виринає якась біла рука, бере його за серце і тягне до води.
А вода так шумить і шумить
Що це? То його дружина така ясна та біла тягне його до себе серед срібної піни та шуму! Притягає його раменами до свого тіла білого, як сніг, обкручується коло нього, як вуж, і лоскоче сміючись, залоскотала його з пожадливим реготом, впялилась в уста гарячими устами, як пявка, і несе його, несе кудись під воду!..
А вода так шумить і шумить
Хвиля носить ними повз наїжені кременисті гребені, ударила його грудьми об камінь, тріснула головою об скалу, а жінка все сміється, така рада, втішена, несе його щораз глибше і глибше під воду.
А вода так шумить і шумить
Він покривавлений виривається з її обіймів, та жінка держить його цілою силою. Ослаб, знесилений опустив руки і пливе безсильно в її раменах у море темне як ніч, незглибне як світ, холодне як могила
Прокинувся, був увесь у воді, зірвався, протер очі було темно. У горах шаліла буря, дощ лив, як з відра, з темного неба. Глухий бір гудів понуро, а в пропасті ревіла ріка серед тріскоту дерев і грюкоту каміння
V
На другий день вже високо підбилося сонце на чисте небо, як Іван вертавсь на-вправці городами з залізниці додому.
Страшний був перемоклий, похилений, а на обличчі ввесь чорний. Як злодій підкрадався до міста, ховаючись від стрічі з людьми, стежками через вільшину доходив пиняво до свого саду. Опинився біля звалу під базником посередині саду, що зеленів городиною, аж світився до сонця. Поглянув на каміння визбиране пильно жінкою з грядок і призадумався аж дивиться: сидить між камінцями здорова гадюка, аж іскриться до сонця своїм зиґзаковатим хребтом Усміхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засміявся!
Мерщій кинувся в сад, перебіг до малої веранди, відчинив своїм ключем вітальню і ввійшов тихцем до ательє. Зняв клітку з соловейком і вибіг. Відчинив її і випустив пташку з усмішкою дивної відради.
Лети, лети на волю, співаче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!
Пташка вирвалась, пурхнула і сіла на галузку вишні, розглянулась, затріпотала і стрибнула вгору понад сад. А Іван підкрадався, як кіт, край базника до купи каміння. На камені ще сиділа гадюка. Кинувся, як блискавка, і прибив її кліткою. Засичала, напнялась, звинулась і цілою вагою свого тіла метнулась у порожню клітку. Без ніякого остраху з поспіхом зачинив Іван клітку і поставив на землі.
Звірюка кидалась у клітці, шипіла, кусала, пінилась
Виймив з кишені хустку, перестібнув через верх, завязав ключку і вхопивши за неї, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крізь кущі порічок та аґрусу. Гадюка кидалась у клітці, а далі, знесилена, впала на долівку клітки та й світила кривавими очима. А Іван говорив, як демон, про себе: