Сонце закочувалося великою полумяною кулею, все нижче до Дніпра, й Мирослава, споглядаючи зараз по-особливому гарний червоний передзахід сонця, не надто вже й звертала увагу на ту красу. Більш двох років прожила вона щасливою у шлюбі з Пантелеймоном, вірніш сказати жила. Закохана все також палко та сильно, як і того дня, коли Василько привіз його до маєтку, вона не мислила життя без чоловіка. А Пантелеймон
Мирослава нахмурила високе, шовковою стрічкою перехоплене чоло.
Сонце озвалося на ту похмуру червоним спалахом.
Після народження Наумчика вона серцем, таким чутливим серцем закоханої жінки відчула в чоловікові якусь слабку, ледь помітну, та все ж холодність. І страх почав крижаними пазурами сковувати серце, віщуючи щось недобре. Прокльони матері озивалися тоді в серці, вона боялася, що, проклята найріднішою людиною, утратить своє таке вистраждане щастя.
Мирослава спохмурніла ще більше.
Сонце над Дніпром набуло на якусь мить темно-червоного відтінку, мов потемнівши від думок Мирослави.
Життя її й стрімко, й повільно одночасно почало руйнуватися у той час, коли Феодося несподівано овдовіла.
Безглузда незграбність якогось там поважного гостя Тодоровичів і замість дикого кабана було поранено самого пана Казимира. Смертно поранено.
Феодося полишилася молодою, навіть юною вдовицею. Мирослава зовсім не відала того, які почуття поєднували сестру з чоловіком, так зарано й безглуздо померлим, близькими ж вони ніколи не були, та Василько переповідав, що не надто сестриця вже й сумується за загиблим мужем, одразу ж перебралася назад до батьківського дому й уже розмірковує над тим, аби вдало піти заміж удруге.
Мирослава болісно поморщилася.
В недобру, в яку ж недобру хвилину молодшій сестрі її спала на думку геть недоречна забаганка приїхати до Мирослави на гостину. Мирослава скільки не мізкувала, а все зрозуміти не могла, чого Феодосі забажалося приїздити? Невже прочула про красеня її Пантелеймона й зацікавилася, вирішила зруйнувати щастя нелюбої сестри?
Мирослава знову поморщилася.
Ніколи не забуде вона ту кляту мить, коли у ворота маєтку вкотився, поскрипуючи, просторий та багатий ридван у супроводі загону козаків, з котрого, на превеликий подив Мирослави, зявилася висока та струнка постать сестри, одягнена в світло-зелену оксамитову сукню ляхівського пошиву, та з гарненьким рудочубим хлопям на руках.
Феодося приязно посміхнулася.
Не чекала, сестричко?
Мирослава тільки здивовано глипала темними очима.
Феодося? Що ти тут робиш?
Феодося продовжувала всміхатися.
Приїхала на гостину. Чи не приймеш?
Чому ж? Тільки якось це несподівано все
У відповідь сестра тільки дзвінко розсміялася.
А я полюбляю несподіванки!
Такою, неймовірно гарною у тому дзвінкому та мелодійному сміхові, залиту яскравим полуденним сонцем, багато вдягнену, й побачив уперше Феодосю Пантелеймон. Мирослава чомусь внутрішнє помертвіла у ту мить, коли зявився він з боку річки, без кунтуша, у самій лиш сорочці та в куцих штанях, босий та простоволосий. І гарним, ой лишенько, яким же гарним він був у ту гожу днину, що в Мирослави вже звично затислося серце від кохання до чоловіка. Затислося, аби занити протяжно, коли помітила вона, якими очима зиркнула на нього Феодося, й сміх дзвінкий її завмер враз на вустах гарних, повновидих.
А Пантелеймон
Мирослава чи до смертного часу свого зможе забути той погляд, котрий кинув чоловік коханий на сестру її. Здавалося, що невидимі блискавиці вдарилися над ними в небі у ту мить, коли погляди їхні зустрілися, схрестилися й застигли так Мирослава вмить дивним чином відчула себе геть зайвою та непотрібною поряд них, тих двох, що застигли у таємничій нерухомості й у спільному мовчанні. На неї він так ніколи не дивився, то вона розуміла дуже добре, й від цього робилося так боляче, що кортіло кричати, волати, вовчицею враненою вити на весь маєток Та Мирослава мовчала. Ні пари з вуст не зронила, допоки ті двійко дивилися одне на одного з майже голодною пожадібністю, з таким захопленням, і тільки здригнулася ледь помітно чужому оку, коли чоловік запитався веселим голосом:
А що, Мирославо, гості у нас?
Мирослава ж, відповідаючи, навіть і голосу свого не впізнала, настільки видався він їй хрипким та чужим.
Так, гості. Сестра моя, удовиця Феодося Тодорович.
Пантелеймон знову позиркнув на Феодосю.