Не смій вирячатися очицями своїми відьомськими на Феодоню! Зурочиш ще, сімя відьомське!
Мирослава тоді з жахом відсахнулася.
Мамо
Василина поморщилася.
Та бісівка тобі мама, а не я! Дивися, тільки зурочиш мені Феодоню, то я тебе власними вустами прокляну.
Мирослава була вражена.
Та не вмію я того урочення
Мати тільки покривилася.
Розповідай! Баба твоя, стара Зіньковецька, відьмою була, і ти в неї вроджена, й недарма ж схожа он як
Мамо, ну що ви таке кажете
Цить! Кажу те, що знаю, й не смій сперечатися зі мною язиком своїм поганським. Бачила я, як дивилася ти на Феодоню недобре, саме відьомським поглядом. Ото тільки зробиться їй зле, я тобі покажу!
Як у воду дивилася тоді Василина. Феодося чи впилася вона надто старим витриманим замковим вином зі страху перед майбутньою шлюбною ніччю, чи що вже там таке з нею трапилося та до вечора відчула вона себе й справді зле. Застогнала жалібно, закотила оченята блакитні до високого білого чола та й впалася до рук дещо перестрашеного чоловіка.
Ось тут пані Василина й сказилася геть.
Це все ти! Ти зурочила Феодоню! кинулася вона до Мирослави після того, як майже непритомну Феодосю Тодорович поніс до своїх покоїв, покликавши лікаря. Відчувало ж серце моє, що не буде від тебе добра дитині, що таки зурочиш ти Феодоню очицями своїми відьомськими. Бодай би ти проклятою була за це, бісова дочко!
Мирослава вся пополотніла.
Мамо, та я ж ваша донька!
Зіньковецька покривилася так, мов кислицями обжерлася.
Та яка ж ти мені донька? То бісівка мені тебе після пологів підкинула, а моє дитинча вкрала!
Мамо! Мирослава вся тремтіла.
Проклинаю тебе! вишкірилася на неї Василина, підступаючи ближче, страшна якась у люті, у злостивості своїй нелюдяній. Бодай би ти й смертю померла страшною та спокою довіку не мала, що на цім світі, що й на тім! Проклинаю тебе!
Мирослава не витримала того всього жаху, втекла до покоїв, котрі їй надали у будинку Тодоровича, забилася в куток ліжка й ночі довгої та темної не поснула, трусилася, мов у лихоманці, відчувала себе так гидко, як ще ніколи у житті. А Феодося на ранок вже хихотіла з мужем своїм та гостями, й нічого не нагадувало в ній уже вчорашнього нездужання. Мирослава ж не стала залишатися на святкування ті кляті, аби не чути материнських прокльонів більш, і поїхала геть. До батьківського дому після того випадку не наїздила більш жодного разу, тільки від тата та Василька дізнаючись і про материну хворобу серця, і про те, що Феодося через рік обродилася первістком, сином Грегошем.
А потім Василько познайомив її з Пантелеймоном.
Нарешті й до проклятої матірю Мирослави, що нещасливо прожила в шлюбі з нелюбом чотири роки, не пізнала у житті своїм почуття того, що звалося коханням, прийшло воно те таємниче кохання. Темночубого, кароокого красеня Скубія, високого та ставного, вона покохала одразу ж, як Василько привіз його до її маєтку, й погляд очей її зустрівся з поглядом очей його вогняних. Закохалася, мов у річку, у прірву стрибнувши, так сильно та палко, що навіть і самій робилося від того якось лячно. А Пантелеймон він теж одразу відповівся на почуття її палке, й уже по осені щаслива, пянка коханням, постала вона перед вівтарем з козаком своїм коханим. Мати на весілля приїхати не згодилася, Феодося тільки обродилася нещодавно, та Мирослава відсутності їхній тільки раділа А там і сама обродилася дитятком, коханим синочком Наумчиком, і переїхали вони з Пантелеймоном до вотчини його, батьківської маєтності на березі Дніпра, неподалік містечка Кременчук. Дивно гарним виявилося те місце, одразу припавши Мирославі до серця, й з першого погляду, як і у Пантелеймона, закохалася вона й у будинок світлий та просторий, котрому мала стати господинею, і в маєтність ту, у місцину на березі Дніпра, порослу кущами калини та дикої шипшини, у невисоку скелю, на котрій полюбилося сидіти, зустрічаючи такі гарні тут заходи сонця, які над притихлим до вечора Дніпром видавалися такими по-особливому, на диво чаруючими. Гладка тоді, майже дзеркальна поверхня скелі робилася або золотавою, або ж у дні такі, коли сонце червоно сідалося на вітер, вилискувала скеля червоним світлом, наче кровю свіжою облитою, видавалася. Й так дивно було тоді Мирославі на ній сидіти. Щось було у скелі тій такого, що нездоланно мановило до себе, хоча видиратися на влюблену Мирославою верхівку було й не надто легко, крута стежина лиш одна й вела на верхівя й була досить небезпечною. Та саме там, на верхівї, й відкривалися чаруючі види що на Дніпро, що на маєток.