Від нестерпного болю Фіц-Олвін підстрибнув, заревів, мов поранений ведмідь, і кинувся до свого меча, щосили горлаючи:
Варто, варто, до мене!
Чернець наостанок майже лагідно, тобто впівсили, огрів барона нижче поперека і позадкував до дверей, рухами наказуючи Робінові йти за ним. Аж раптом до покою ввірвалися вартові.
В імя Пресвятої Діви та її Сина, розіпятого на хресті за вас, дурні, наказую відступити. Того, хто наважиться мене затримати, миттю відлучу від причастя! вигукнув чернець, розчахуючи двері могутнім поштовхом ноги, і вільно вийшов із кімнати.
За тих часів на служителів Господа краще було не нападати, тому охоронці пропустили брата Тука. Проте щонайменше дюжина накинулася на Робіна, коли той і собі рипнувся був до дверей, і вирвала з рук юнака лук і сагайдак. Скрутили його і штовхнули до барона, який важко впав у крісло. Відсапавшись, Фіц-Олвін глухо мовив:
Ти супроводжував сера Аллана Клера Чи відомо тобі, навіщо цей пан зявився сюди?
Лицар просив мене бути йому за провідника в лісі, а для чого він прийшов у замок, мені не відомо.
Брешеш, собако! де й подівся удаваний баронів спокій. Чи давно ти знайомий із лицарем?
Щонайбільше добу
Знову брешеш, прогарчав Фіц-Олвін.
Не маючи більше сили терпіти образи, Робін Гуд вигукнув:
Старий телепню! Коли я брешу, то більше ти не почуєш від мене ні слова!
Ну й зухвале цуценя Барон, на диво, заспокоївся. Ти хочеш, щоби тебе скинули з муру замку в рів із нечистотами, як і твого пана? Ви обидва не доживете до ранку і помрете без покаяння Несподівано Фіц-Олвін сторожко прислухався: з-за дверей почулися чиїсь гучні голоси. Він потягнувся до меча і промовив: Останнє, про що хочу тебе спитати
Йому не дали договорити. Двері розчахнулись, і в покій до барона ввалилося двоє брудних обірванців зі скривавленим ганчірям на головах. Барон випростався, відкинув меча і ступив крок їм назустріч.
Робін із першого погляду впізнав прибулих: то були вцілілі розбійники з тієї ватаги, що минулої ночі штурмувала лісникову хижу. І хоча їхньої розмови з бароном хлопець не чув, здогадатися, про що йшлося, було неважко. Нарешті володар замку повернувся до свого крісла. Скривившись од болю і потираючи плече, Фіц-Олвін віддав наказ щодо юнака:
Цього в підземелля! Не давати ні краплі води, ні шматка хліба, доки не одумається. Не спускати з вовченя очей, поки не розповість нам про наміри Аллана Клера і не благатиме на колінах пощади.
Робін на це лише посміхнувся і вигукнув, по-блазенськи вклонившись:
Прощайте, ваша світлосте, сподіваюся назавжди!
Та щойно охоронці поволокли його до дверей, юнак, обернувшись, промовив:
Може, у вас, шляхетний пане, стане розуму послати когось попередити доброго лісника Ґілберта Геда, що його син додому вчасно не повернеться? Я був би вам вельми вдячний Бо, чого доброго, доведеться вам неабияк похвилюватися за свою дочку, як зараз хвилюється за мене мій батько!
Тисяча чортів! Заберіть звідси нарешті це змієня!
Вийшовши з покою Фіц-Олвіна, юнак на повну силу своїх молодих легенів затягнув баладу. Його дзвінкий і чистий голос іще відлунював попід похмурими склепіннями замкових галерей, коли важкі двері підземної темниці зачинилися за ним.
7
Стихли кроки вартових, бранець усівся на брудний жмут трухлої соломи і замислився над тим, що робити далі. Погрози барона не злякали Робіна; непокоїла думка про Ґілберта й Марґарет, які сьогодні марно чекатимуть на нього до ночі. Отже, хай там що, він мусить повернути собі свободу ще до смерку.
Робін підвівся і роззирнувся. Його вязниця виявилася сирою і темною. Світло від чадних смолоскипів через невеликий отвір над залізними дверима ледве просочувалося з галереї, де походжав вартовий. Навпроти дверей, на висоті приблизно десяти футів11 од камяної підлоги, була вузька заґратована бійниця, що, найімовірніше, виходила на зовнішню терасу. Крім столу і грубо збитої лавиці, більше нічого не було.
«Як так? Жорстокий барон чомусь забув забити мене в кайдани? посміхнувся Робін, згадавши про деспотичного володаря замку. Що ж, скористаємося цим його недоглядом і поцікавимося, що коїться по той бік бійниці»
І Робін тихенько присунув до стіни стіл, примостив на нього лавку, приставивши її до стіни, та й подерся нею, як драбиною, до віконця.