Але нічого страшного не сталося. Натомість цей терпеливий хлопець пішов подивитися на машину, швидко кинув на неї поглядом у цілковитій темряві й сказав, що все гаразд. Я була шокована. І також мене брала цікавість. Моя реакція була б кардинально іншою, якби ми помінялися місцями. Я б заламувала руки і голосно верещала, а він лише стояв і посміхався, а також заспокоював мене. У цю мить я зрозуміла, що знайшла хорошу людину.
Вгадайте, що було далі? Якимсь чином, попри всі мої вади, він також щось розгледів у мені. Два роки по тому ми їхали в тому самому «Мустангу» з табличкою «Молодята», яка прикривала трохи подряпаний і зігнутий бампер. Відтоді минуло вже вісімнадцять років, і хоча в нас більше немає «Мустанга», проте є багата історія стосунків, сповнених веселих пригод, є двійко чудових хлопців-близнюків і майбутнє, яскравіше за будь-який блискучий хромований бампер.
Ліза Тіффін12
«Банда доберманів»
За годину гри про людину можна дізнатися більше, ніж за рік спілкування.
ПлатонО Ренді! Власниця жагучих очей і гладкої, як мармур, шкіри. Ренді, чорне волосся якої могло звести з розуму будь-якого чоловіка. Ренді жінка-вихор. І одного чудового вечора 1972 року Ренді обрала мене.
Вона обрала мене серед щонайменше двохсот відчайдушних парубків Лос-Анджелеса, які платили чималі гроші, щоб посидіти в поганенькому ресторані, ділячись один із одним своїми надіями і мріями. Усе почалося з кивка, потім комплімент стосовно моєї посмішки, проказаний голосом, що розтягував кожен голосний звук. Потім Ренді схвально висловилася про мої очі, а після того, як ми перекинулися кількома реченнями, відважила комплімент моєму розумові. «Ліга плюща»13, промуркотіла вона, коли я відповів, де навчався, а її витончені пальці торкнулися моєї руки. Уесліанський університет не входив до складу «Ліги плюща», але я не встиг її виправити, бо Ренді швидко повідомила, що також здобула престижну освіту.
Вона запросила мене до себе на вечерю в наступну пятницю. Ренді хотіла приготувати щось вишукане. Тепер я розумів, що це витончена особистість, і я міг би поєднати наші долі разом, тож протягом усього тижня мріяв про шалену пристрасть, яка на мене чекала.
Пятниця. На вулиці була мжичка ідеальна погода для тихої вечері на квартирі Ренді. Але вона не приготувала ніяких закусок. Щогірше: її кухня виглядала бездоганно, без жодних ознак процесу приготування їжі. Ренді завела мене до спальні, у якій пурпурові стіни пасували до покривала на ліжку. «Ось», сказала вона, вказуючи на щонайменше дюжину дипломів у рамках, що висіли на стіні. Вона й справді здобула «дорогу» освіту. Щоправда, це були тижневі курси з різних академічних спеціальностей, про що свідчили: диплом про проходження семінару «Безстрокові вклади у фінансових організаціях», сертифікат Академії збагачення «Бельфонтан», диплом Інституту кулінарних мистецтв і літньої школи гуманітарних наук. Я сказав, що вражений, а мої очі блукали від її високих підборів до дзеркал на стелі.
Ренді стисла мою руку. «Спочатку я б хотіла подивитися кіно», сказала вона і додала, що поруч є кінотеатр. Показували фільм «Банда доберманів» нудотне кіно про тренера собак, який навчив доберманів грабувати банки. У кожного добермана було прізвисько відомого злочинця: Бонні, Клайд, Малюк Нельсон, Красунчик Флойд, Діллінджер. Коли фільм закінчився, хтось незадоволено вигукнув. Я б також долучився до нього, але зосередився на буркотінні у своєму шлунку. В очікуванні на вишукані страви Ренді я пропустив ланч.
Ми приїхали до квартирного комплексу Ренді й витратили десять хвилин, аби знайти місце, щоб припаркуватися. Дощ припустився, але вона хотіла показати мені все навколо, особливо бар, де було людно. «О, вечірка, промовила вона без жодного здивування. Зайдемо на хвильку». І Ренді зайшла в скляні двері, доки я встиг щось відповісти. Коли я попрямував за нею, якийсь здоровань у відкритій сорочці із золотим ланцюжком на волохатих грудях почав вимагати в мене десять доларів. Десять доларів у 1972 році! «Хлопці платять за вхід», пробубнів він. Я вирішив почекати біля дверей, гадаючи, що Ренді повернеться швидше, ніж цей бик викине мене під дощ. Коли Ренді знову зявилася, то тримала напівзїдений французький сендвіч, соус із якого капав на підлогу.
Вона запитала: «Ти не хочеш залишитися?»