Востаннє я була на побаченні, коли потонув справжній «Титанік» не в кінофільмі. Тому я дедалі більше цікавилася бліц-знайомствами. Не хочу говорити «була у відчаї» це жахливо. Я вже дістала свою кредитку й збиралася заповнити електронну форму, коли раптом щось помітила. Маленьким шрифтом було написано, що за кожного чоловіка, якого зареєструєш, організатори надають знижку в 10 доларів. Тобто якщо я приведу пятьох чоловіків, то взагалі можу не платити. Навпаки, мені ще й дадуть долар.
Дзвоники в моїй голові почали стихати. По-перше, якби я знала пятьох самотніх чоловіків, яких не соромно було б привести на подібний захід, то хіба потрібні були б мені ці бліц-знайомства взагалі? По-друге, стало зрозуміло, що співвідношення чоловіків і жінок не на мою користь.
Проте наперед ніколи не знаєш, що станеться. Можливо, за чашкою кави мені зустрінеться містер Не Зовсім Той або принаймні містер Не Зовсім Бридкий у Тьмяному Світлі. З іншого боку, за 49 доларів можна купити півтора пакунка корму для котів, якого Томасові вистачить на цілий місяць. І доки в цьому будинку я єдина маю великий палець, щоб відкрити котячу консерву, я знаю, що він ніколи мене не покине.
Отже, мій вибір звівся до того, чи годувати мені одного великого, товстого, не дуже розумного рудого смугастого кота, чи отримати шанс зустріти містера Того Самого. Кіт або чоловік? Чоловік або кіт? Що ж, усе просто.
Томасе, ходи сюди. Час почухати тобі животик. Ти мій розумнику.
Гаррієт Купер11
Перше побачення, перше пошкодження
Вибачають, доки кохають.
Ларошфуко«Бах!» Не цей неприємний звук удару металу об метал я хотіла почути, виїжджаючи з місця свого найнезвичайнішого й багатонадійного першого побачення.
Я вискочила з машини і спробувала оцінити ушкодження в цілковитій темряві. Я зрозуміла, що врізалася в «Мустанг» 1988 року, який належав моєму кавалерові. О ні! Я не могла повірити в те, що щойно скоїла! Я попленталася до його дверей, з острахом очікуючи, що буде, коли зізнаюся в скоєному. Я постукала і, поки він не відчинив двері, прокручувала в голові події, які передували цій миті.
Вечір почався чудово. Мій партнер із лабораторії у фотогуртку зрештою запросив мене на побачення. Він мені справді подобався: здавався щирим і турботливим, але водночас розумів жарти й сам непогано жартував. Однозначно, мій хлопець.
Я жила поза межами кампуса, тож приїхала до його гуртожитку і лишила свою машину там, а він повіз нас у кіно на своєму «Мустангу». Він дуже пишався своєю машиною. Ми вільно спілкувалися про безліч речей: від наших занять із фотографії до схожих дитячих спогадів. Я була щаслива.
Урешті-решт ми підїхали до кінотеатру, але той здався нам безлюдним. Я подумала, що нам не пощастило і кінотеатр зачинений, але мій кавалер вирішив перевірити. Звичайно, його оптимізм переміг: було відчинено! Ми придбали квитки і зайшли всередину, але в залі нікого не було! Ми фактично були єдиними глядачами, окрім квіткаря і кіномеханіка (якщо чесно, я б не здивувалася, якщо б це була та сама людина). Отож, ми вмостилися і втупилися в екран. І тоді почалися веселощі.
На половині фільму екран почав мерехтіти і ми почули хлопок, наче зламався проектор. Перед очима був білий екран. Мій кавалер вирішив дізнатися, у чому проблема, і познайомився з кіномеханіком. Нам провели екскурсію проекційною кімнатою, і ми насолоджувалися тим, що мали змогу роздивитися зсередини як показують фільми.
Мушу визнати, це було весело. А ще цікавіше було спостерігати, як мій кавалер діяв у складній ситуації. Насправді я почала ним захоплюватися. Ми додивлялися кінофільм, а я думала: можливо, у нас є шанс, можливо, ми одружимося і народимо купу допитливих дітей, які бачитимуть у житті можливості, а не проблеми. Я вже уявила молодшого сина, який розбирає мій блендер і створює машину часу
Але, звісно ж, я забігала вперед. До того ж я не уявляла, як трагічно (для «Мустанга») судилося закінчитися нашому побаченню. Отже, кіно скінчилося, і ми поїхали до гуртожитку, весело теревенячи, не усвідомлюючи, яка катастрофа на нас чекає.
Ми побажали одне одному на добраніч і бац! Я стукаю до нього, щоб повідомити, що пошкодила його чудову машину. Я була впевнена, що цим зведу нанівець свої шанси. Але він відчинив двері і здивовано поглянув на мене, бо кілька хвилин тому ми попрощалися. Я боязко зізналася у своєму злочині, схилила голову і чекала найгіршого.