Четверо спантеличених недалекоглядних синів Маргарити озирнулися до своєї матері. Вона якусь хвилину мовчала, а потім промовила холодним і дзвінким, як криця, голосом, що геть не вгадувався за її немічною кривобокою плоттю:
Ми триматимемо клятого Монфора у катівні Шантосо доти, доки ваша мила дружинонька не пообіцяє зречення від свого імені й від імені ваших дітей і не присягне найстрашнішими пекельними муками, що не сперечатиметься більше за владу над Бретанню, а прийме разом із ними постриг у якомусь глухому монастирі!
Ви погано знаєте герцогиню, озвався герцог із неприхованим задоволенням і внутрішньою впевненістю. Вона не купить моє життя, позбавивши земель власних дітей.
Що ж, тоді війна. А війна ні до кого не знає милосердя ані до жінок, ані до невинних дітей, криво посміхнулася Маргарита де Кліссон. Не хочете віддати візьмемо самі. І якщо для цього треба перебити усіх Монфорів до останнього, ми це зробимо. Присягаюсь!
І ми присягаємося! голосно повторили четверо її синів.
Стара графиня мовчазно й дуже повільно зробила знак своїм слугам, і ті виволокли герцога з братом, навіть не піднявши з колін, роздираючи у кров шкіру на ногах
Коли за полоненими замкнули ковані двері із маленьким, затягнутим іржавою ґраткою віконцем, герцог упав хрестом на вологу підлогу й заридав від розпачу:
Я не можу вже! Не можу терпіти це приниження
Рішар, що два чи три рази за все життя бачив, щоб його брат плакав, і то були надзвичайні обставини, відказав різко, щоб отямити його:
Угамуйся, Жане. Ти герцог. Ти не маєш права А нас витягнуть звідси
Хто витягне, Рішаре? Ти певен, що взагалі хто-небудь знає, що із нами сталося? Хіба вони не перебили мій почет, що лишився з другого берега?
Граф дЕтан розгубився. Він повільно підповз до дверей, вимацуючи долонями ковзкі сходинки, через силу підвівся, учепився пальцями в іржаве шорстке пруття й припав вухом до ґратчаної щілини. Десь розмірено капає вода, міріадами дрібніших і тихіших звуків розлітається об камяні стіни та губиться далі у тиші. Приголомшливій і всевладній, як темрява у камяному мішку, що пє зір та віднімає здоровий глузд.
Права Пантьєврів на герцогський престол досить спірні. Так само, як права герцога. Дивлячись, з чийого боку судити. А початок династійним чварам поклав більш ніж сто років тому прадід герцога, що звався Артюром, другим цього імені. Після смерті першої дружини, Марі де Лімож, він, не довго чекаючи, зійшов удруге на шлюбне ложе із своєю родичкою Йоландою де Дре. Та народила йому сина та пятьох доньок. Складність була в тому, що й від першого шлюбу в герцога залишилось троє синів: Жан, Гі та Пєр. Після смерті Артюра герцогський престол успадкував його старший син від першого шлюбу під імям Жана III, що законних дітей не мав, Пєр помер того ж року. А вже після смерті Жана, зважаючи на те, що його рідний брат Гі помер, а за спадкоємицю залишив єдину дочку Жанну, кволу й кульгаву, герцогом став його зведений брат, теж Жан, син від другого шлюбу Артюра. Відтоді герцогська корона перейшла нащадкам від другої дружини. Чого не могли пробачити нащадки Гі його дочка шукала підтримки своїх прав при дворі короля Франції, той одружив її зі своїм кревним родичем Шарлем де Блуа-Шатійоном. Від того шлюбу народився син Жан, що вже в зрілому віці сорока двох років побрався із юною дочкою конетабля Франції Марго де Кліссон.
Від того шлюбу, попри майже тридцятилітню різницю у віці, народилось багато дітей. Вижили чотири сини: Олівє, Шарль, Жан, Гі та кривобока дочка Жанна. Десять померли пологами, бо через падіння зі сходів Маргарита не просто кульгала, в неї деформувався таз, і діти задихались в пологових шляхах, пупорізки не встигали їх витягнути та повернути подих. А вже за сім тижнів чоловік знову вимагав спільного ліжка. Від тих безкінечних вагітностей-пологів-дитячих смертей серце її геть скамяніло. Чоловік Маргарити вдачу мав нерішучу, весь час пив, нив та скаржився на долю і те, що його позбавили законного спадку. Та жодного разу не намагався захистити своє право зі зброєю в руці. Маргарита насправді зневажала його, хоч жодного разу не насмілилась цього виказати. Синам своїм знаходила таких вихователів, аби не виросли такими ж, як батько. Тому усі четверо були справжніми шибайголовами, чия права рука зрослася з мечем. Вони спершу лізли в бійку, а вже потім думали, чи то було варто. У Маргарити честолюбства було на трьох. Якщо покійний чоловік не мав бажання та сил взяти своє, її сини мають повернути законний спадок. Старший, Олівє, має бути герцогом. І хоч розуму він не видатного, вояка з нього вийшов добрячий. З тих, кого спершу бояться, а потім вже поважають. Брати його Шарль та Жан, йому під стать: мізків на заколот чи непокору братові не вистачить. Тому у їх відданості немає сумнівів. Молодший, Гі, шукач пригод, влада його не цікавить. Його супроводжує шлейф гучних скандалів: коли якась жінка припаде йому до вподоби, Гі викрадає її. Байдуже, з власного будинку, поля, церкви чи ловів. Від простолюдинок та їхніх родин, що скаржаться дофіну, він відкупається. Попри заклики єпископа одружитися бодай з однією дамою (а таких було чимало!), що він збезчестив, Гі досі холостяк. Погрози та залякування єпископа його не цікавлять. Відлучення від церкви він не боїться. Зневажені дами не скаржаться. Навіть коли постають перед церковним судом, притягнуті розгніваними чоловіками та надто побожними родичами, від жодної не почули ані півслова у звинувачення Гі. Потім ховають себе живцем у монастирях. Кажуть, дві наклали на себе руки, бо Пантьєвр знайшов собі інше захоплення.