Розряджений у срібно-чорні парчеві плащі, почет герцога Бретонського залишив Ренн. Із луарської долини віяв ще прохолодний, але такий звабливий вітерець, наче ось-ось крізь важкі глиби розмерзлої землі проріжеться зелена травиця й перші квіти. Граф де Пантьєвр їхав поруч із герцогом та регочучи переказував якісь непристойні жарти двору вигнаного дофіна.
За кілька льє до Шантосо, анжуйського замку Пантьєврів, де стара графиня мала влаштувати пишне приймання для герцогського почту, бретонці зупинились, бо потрібно було перетнути Луару вузьким стареньким місточком. Герцог Жан спішився й квапливо перехрестився перед камяним розпяттям, поставленим під деревяним навісом біля самого мосту. За герцогом поквапилися спішитися його брат Рішар та пять чи шість найближчих двірних. Та коли вони перетнули половину мосту, паж Олівє де Пантьєвра вихопив якусь деревину з настилу, руйнуючи переправу.
На біса! Що тут відбувається? закричав переляканий, відрізаний від свити герцог.
Більша частина його почту безпомічно товкла багнюку на крутому березі Луари, не маючи жодної можливості приєднатися до свого пана. Украй розлючений герцог, ще у своєму шалі геть не відчуваючи страху, не усвідомлюючи загрози, почав шукати Пантьєвра, який встиг перетнути міст, але ані його, ані зрадливого пажа вже не було поруч. Натомість із Шантосо виїхав загін вершників. Герцог скамяніло рахував списи. Потім якось затравлено озирнувся до свого брата їх тут лише шестеро. Ковзкий холодний піт гадюками стікав по спині. Аж тут герцог Бретонський помітив, що попереду списоносців верхи їдуть пантьєврівські брати: Шарль та триклятий Олівє.
Шарль де Пантьєвр наблизився до герцога зухвало й загрозливо, наче мав намір розчавити його конем. Потім Шарль вихопив шпагу й торкнувся нею розшитого золотом колета герцога.
Монфоре, ми беремо тебе у полон, за наказом його високості дофіна Франції, огидно посміхаючись, промовив Пантьєвр.
Що ти верзеш, підступний зраднику? Як насмілився? заверещав герцог, але всередині щось обірвалось він раптом відчув, що вже не має жодної влади чи сили.
Свита герцога на іншому березі марно місила багнюку. Якісь відчайдушні сміливці кинулися просто у воду, але берег був надто крутий, вони випали з сідельників і безсило борсались у крижаній воді.
Челядь Пантьєврів кинулася до герцога з мотузками, сподіваючись звязати його. Але четверо дворян та граф дЕтан, вихопивши мечі, оточили герцога, не підпускаючи пантьєврівських прихвоснів.
Взяти їх! Взяти! заверещав старший Пантьєвр, скаженіючи від того, що залишки почту герцога насмілились чинити спротив.
Цей гарячковий і нерівний бій Рішар дЕтан геть не памятав: його зрадливо оглушили ударом по голові ззаду. Він безпорадно впав під ноги вже пораненим товаришам. Герцог відбивався відчайдушно, тричі його намагалися скрутити, завалити на землю та звязати, і тричі він скидав з себе нападників, як величезний кабан розкидає мисливських довгоногих псів. Брати Пантьєври і справді спостерігали за ним, як за травлею звіра на полюванні. Та добити його, встромивши рогатину під серце, не могли, матінка, стара графиня де Пантьєвр, наказала притягнути герцога живим.
Коли герцога нарешті спромоглися звязати (аж троє навалились йому на спину всією вагою), почет вже не являв собою жодної загрози. Граф де Пантьєвр звелів лише забрати брата герцога й одного дворянина зі свити, рани якого видавались несерйозними. З решти зірвали коштовності, відібрали зброю, познімали коштовні оксамитові плащі та покинули.
На тлі яскраво-синього неба зухвало розвивались пантьєврівські прапори над Шантосо. Але, попри всі сподівання герцога, до замку його не повезли. Лише на деякий час його під надійною охороною залишили під стінами Шантосо Олівє мав порадитись про щось зі своєю невгамовною матінкою. Коли Пантьєвр повернувся, вже сутеніло. У герцога затекли руки й ноги, страшенно хотілося пити. Але сердешному навіть не дозволили злізти з коня. Він краєм вуха почув, що стара графиня звеліла везти його до замку Палюо в Пуату, тепер рука його дівера дофіна24 в цьому нападі була незаперечна. Усю ніч сердешний провів у сідельнику, із жахом помічаючи, що його молодший брат, звязаний та перекинутий поперек коня обличчям униз, досі не отямився.
Ті декілька днів і ночей дороги видалися герцогу Бретонському найбільшим пеклом у його житті. Навіть у ті короткі зупинки, які Пантьєвр робив на ніч, герцогу не дозволяли спішитись, не давали їжі чи достатньо води. Коли він просив пити, хтось із пантьєврівського супроводу виливав йому в обличчя з піввідра води, якою поїли коней. А залишений на морозі верхи, герцог навіть не мав змоги бодай трохи поспати.