Що?! Яка нечувана зухвалість! аж почервоніла Маргарита. Жозефін, цей робот бракований, його треба негайно замінити!
Люба, прошу, припини почала було Жозефін.
Я не бракований, я особлива особистість! в обурені пискнув карлик. Ось як кинуся в ноги Його Світлості Ісусу Христу з проханням дозволити мені організувати профспілку біороботів у Раю!
Та ти що? манірно вразилася Маргарита. І хто ж тебе надихнув на такий хоробрий вчинок?
Сатана, зізнався Ропунцель, він сказав, що, якщо ми, біороботи, не раби, тобто, раби не ми, то маємо створити профспілку, щоб захищати свої робітничі права.
Маргарита розреготалася, а карлик важко зітхнув і зажурився.
Сатана розважився, це просто черговий Диявольський жарт! Профспілки біороботів у Раю ніколи не буде, Ропунцель! виголосила Маргарита.
Олені стало щиро жаль малого.
А чому ти так впевнена, що Сатана пожартував, Маргарито? І чому у Раю не може бути профспілки біороботів? Хто це вирішує, ти? роздратовано запитала Олена подругу.
Та Сатана геніальний жартівник! аж подалася вперед Маргарита. І полюбляє саме такі прості жарти для простаків, як то: «Ми не раби, раби не ми!». До речі, поява країни Рад наслідок його «дотепного» жарту, невже ти ще не здогадалася, люба?
Маргарита повернулася до карлика, лагідно посміхнулася до нього.
Ропунцель, ти майже переконав мене, що в тобі відчувається щось замість душі, тому пробач мені зневагу до тебе!
З радістю прощаю Вас, мадемуазель Маргарито! вкрай задоволено продзеленчав карлик і його лялькове личко розквітло від щастя. Вельмишановні мадам і мадемуазель, вибачте мене за недоречний вибух емоцій! Більше цього ніколи не станеться. Чи можу я іти?
Іди, любий, іди, сказала Жозефін.
Карлик уклонився дамам, чемно почимчикував до дверей, безшумно привідчинив їх і прослизнув у щілину тінню привида.
Маргарита поглянула йому услід, гірко усміхнулася.
Як там у Горького, «Рожденный ползать, летать не может»? Як гадаєш, Олено, створять наші біороботи профспілку?
Нащо питаєш? Хоча, Ропунцель має людського більше, ніж деякі люди, члени профспілок, з сумом підсумувала Олена.
Впродовж сніданку Жозефін не зводила з доньки очей, милуючись і потайки пишаючись нею. Олена виглядала казково. Її золотаве волосся було підібране догори, оголена струнка шия вражала тендітністю, а фіолетові очі загадковістю.
Твоя чарівна голівка, доню, схожа на квітку фантастичної краси, що несе у собі таємницю Всесвіту, нарешті у захоплені зауважила Жозефін.
Як поетично, мамо! Олена засміялася, мелодійне срібло її сміху відлунням відгукнулося від високої стелі, сповнивши зал сенсом щастя від життя. Будьте ласкаві, розкажіть мені про Нижчий рівень Раю, поясніть головне.
На Нижчий рівень Раю потрапляють душі порядних, віруючих людей, але не всі з них затримуються тут надовго, Жозефін призадумалася, душі людей можна порівняти з зернами, а Нижчий Рай з ситом. Занадто дрібненькі зернятка висіваються через це сито на Землю, або на інші планети, утворюючи проростки нового життя. Душі, що лишаються на Небі, удосконалюються до Янгольських і отримують нові тіла. Постійне удосконалення це закон Янгольського буття. Наближаючись до Бога, Янгол набуває нових знань, досвіду, приймає Божу Благодать і Любов, одним словом, збільшується! А згодом духовно-розумовий прогрес Янгола виштовхує його на Другий, а потім і на Третій рівень Раю.
А чи бувають випадки деградації серед Янголів?
Майже ні, принаймні, за все своє янгольське життя я ні разу не була свідком такої ганьби, доню.
Олена роздумливо поглянула на Жозефін.
Не розумію, чому я одна з обраних? Не Ви, матінко, не Маргарита? Адже моя дрібненька душечка з легкістю прослизнула через дірку «сита»!
Жозефін лагідно посміхнулася, ніжно торкнулася долонею Оленчиної щоки.
Мила моя дитино, модель «сито-зерна» тебе не стосується. Перш, ніж потрапити на Землю, твоя душа майже двісті років зберігалася на Небі. Така була Воля Господа Нашого, на тобі призначення, і, можливо, воно не тільки у твоїй участі в місії.
Олену приголомшили слова матінки.
А ці двісті років я спілкувалася з Вами?
Ні, твоя душа відпочивала у просторі фантастичних мрій і казкових снів. Є на Небі такий простір, доню!
Як все це дивно! вражено промовила Олена і підвелася з-за столу.