Як все це дивно! вражено промовила Олена і підвелася з-за столу.
Пройшлася. Біле, розшите сріблом, янгольське вбрання надавало її стрункій статурі величі.
Мамо, наш замок мав дах, згадала Олена, хочу туди.
Ходімо, куди забажаєш, моя Розі!
Чудова думка, звідти і злетимо, посміхнулась Маргарита, встаючи з-за столу, ти ж полюбляєш літати, подруго?
Аж занадто! Полетимо купатися на Молочну річку?
Жіночий гурт вийшов з їдальні і по кручених сходах поважно покрокував на дах.
Може, прийдеться поплескати по сідничках пухких дітлахів на кисільному березі, щоб звільнили нам простір для загоряння, безтурботною пташкою прощебетала Маргарита.
Ти ж казала, що їх не існує! аж зупинилася Олена.
А це, люба, питання уяви! Якщо хочеш, щоб вони були, як ми прилетимо, вони обовязково будуть і будуть верещати, як різані поросятка!
Не хочу! відказала Олена і розреготалася.
Ледь не забула! змахнула рукою Жозефін. Ми вирішили влаштувати сьогодні на твою честь вечірку, доню. Кого ти хочеш бачити?
Мого татка, що помер три роки тому, татуся Філіпа, бабусю Тетяну Мамо, нехай це будуть близькі мені люди з двох останніх моїх існувань, з передодніх нікого не запрошуйте. Не хочу згадувати! Мене зрозуміють?
Авжеж, дитино. Не хвилюйся. Завтра почнеться твоє навчання, тобі не слід відволікатись на важкі, болючі спогади. Я й не очікувала почути іншу відповідь. А чи хочеш ти бачити Ричарда, доню?
Ричарда? Хто такий? розгубилася Олена і згадала: Мій наречений! А він знає, що я тут?
Знає, доню. Він так чекав тебе!
Чекав? Тоді запросіть і його, мамо Дивно, але мені чомусь байдуже до нього
Нарешті жіночий гурт піднявся на дах. Олена огледілась, у неї перехопило подих, а очі зволожніли від несподіваних сліз ген, на рожевому обрії, за казковими Янгольськими садами та оселями, випромінюючи Сяйво Віри, Надії і Любові, височіла неймовірної краси алмазна скеля Віри Відданих Творцю.
Олена страшенно розхвилювалася у цій міцній скелі було ще щось щось невидиме оком, але дуже дороге і таке рідне, що стискало груди болем від щастя. Напружено, пильно вдивилася Олена у Безцінну Святиню Всесвіту і раптом прозріла серцем увібравши у себе терпіння і страждання святих мучеників, страчених за Віру на смерть, Непохитна скеля надихає народи на Життя Силою Людського Духа По Оленчиних щоках покотилися сльози.
Заспокойся, донечко моя, ніжно заговорила до неї Жозефін, утираючи її сльози хустинкою, знаю, сприйняття Вищого вимагає неабияких зусиль, але ти у мене сильна дівчинка
Невже? Це не просто, скеля Віри так приголомшує Силою Людського Духа, що я я вірю, як повірю, що зможу літати полечу, запевнила себе Олена, але поглянула на матінку Жозефін розгублено, а з іншого боку, я не пташка якось мені боязко
Вчора, як навіжена гасала по Всесвіту, а сьогодні злякалась?! вигукнула Маргарита і хороброю куркою злетіла на шпиль башти.
Маргарито, вчора вона була без тіла, а відчуття тіла, як відомо, приземлює саму Найвищу душу, це по-перше! А по-друге, будь любязна, спустися і подай подрузі руку! доволі суворо звеліла Жозефін.
Аж раптом Олена відчула, як Невидима Рука Першого легенько торкнулася її чола і сповнила радістю і впевненістю у собі.
Не турбуйтеся, мамо. Зі мною вже все гаразд, впораюся сама! посміхнулася Олена і уявила себе ластівкою.
Вона розбіглася, легенько відштовхнулася правою ніжкою від даху і спритною пташкою злетіла у Райське небо.
Страшно, але надзвичайно приємно! прокричала Олена, кружляючи над замком. Куди летіти, Маргарито?!
Глава 15
Курячи цигарку за цигаркою, Фобос намагався зосередити думки на прорахунках можливостей трансформацій абсолютного, до сліпоти в очах, Світла в абсолютний, до чорного оксамиту, Морок і навпаки.
Марно! Перед очима Злого генія привидом дивної вроди виникав Оленчин образ. Несподівано до болю жадана дівчина-примара манила до себе незбагненно таємничою, чарівною усмішкою
Вкрай роздратований Фобос зірвав чорний кіготь із вказівного пальця, у досаді відкинув його геть.
«Біс зна що! Щоб якась шльондра не давала Мені! працювати! Не схожа на шльондру, випромінює Чистоту! Три тисячі чортів! Цього Мені бракувало!» подумки обурився він.