Всего за 75 руб. Купить полную версию
Падіння царизму, розпад Австро-Угорської імперії, а далі революційні події 19171919 років стали знаменними для історії української культури поштовхом для могутнього піднесення національно-визвольного руху в Україні жити по своїй волі, на своїй землі, у своїй незалежній державі. Самий тільки перебіг подій свідчить про вище напруження духовних сил нації.
4 березня 1917 року було обрано Центральну Раду України. Президентом України став історик Михайло Грушевський. Нею прийнято чотири Універсали Центральної Ради як шлях України від автономії у складі Російської держави до повної незалежності від Росії, як би там не складались події, хто б там не переміг «червоні» чи «білі».
7 листопада 1917 року у день Жовтневого перевороту Центральна Рада приймає т. зв. III Універсал, згідно з яким проголошувалась Українська Народна Республіка як автономна частина у складі федеративної не-більшовицької Росії.
12 грудня 1917 року у Харкові, на противагу УНР, більшовиками створюється Українська Народна Республіка Рад і червоне більшовицьке військо, яке одразу ж вступає у боротьбу з військами УНР. У середині січня радянська влада була встановлена у багатьох містах України. У березні 1918 року при підписанні Брест-Литовського мирного договору у Міжнародно-правовому акті більшовики визнали державну самостійність України. Але як тільки німецькі війська восени 18-го полишили Україну, Червона армія пішла кривавим походом на Україну. Боротьба українського війська за свою землю, за свою республіку, за свою незалежність, як відомо, завершилась наприкінці 1920 року остаточною окупацією України Червоною армією.
У часи національно-визвольної боротьби, у вирі буремної духовної самоорієнтації, коли поет Василь Елланський стає Еллан-Блакитним, поет Павло Тичинін Тичиною, ледь не весь цвіт молодого українського письменства воював у роки громадянської війни у лавах армії УНР проти більшовиків, денікінців, всіх, хто посягав на володіння Україною.
А потім колишні петлюрівські офіцери майбутні письменники Петро Панч, Андрій Головко, і добровольці кавалеристського корпусу Олександр Копиленко, шістнадцятирічний Юрій Яновський, колишній петлюрівець, що служив у петлюрівській варті майбутній поет Володимир Сосюра, державні чиновники УНР Павло Тичина, Юрій Смолич, Павло Губенко. опиняться у полоні червоноармійської окупації України Треба було або емігрувати, або доводити свою лояльність до радянської влади. Але про це свого часу
* * *За півроку навчання у Київському університеті Павло Губенко був мобілізований до армії Української Народної Республіки у медичні частини. Спочатку працює за набутим фахом у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західних залізниць. А потім
Про свою службу у петлюрівців, тобто про свою участь у національно-визвольній боротьбі він уникав розмов. В усякому разі спогадів не лишив. Зрозуміло, не ті були часи, аби бути відвертим у щоденнику, а вже тим більше у спілкуванні з оточуючими. Та й його друзі, з тих саме причин уникали розмов про петлюрівські часи Павла Губенка. Хіба що, уже ставши Остапом Вишнею, туманно згадував у «Автобіографії» про свої «помилки» в житті. Що він розумів під своїми помилками? Службу на благо Української Народної Республіки? Служіння в імя процвітання СРСР? Так одразу й не даси врозумливої відповіді
І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було
Скільки нас отаких попід муром
Від червоної кулі лягло
пояснював Володимир Сосюра свою участь у національно-визвольних змаганнях в якості воїна елітного підрозділу особистої охорони Петлюри.
А майбутній кінорежисер Олександр Довженко завзято воював у 3-му Гайдамацькому полку армії УНР.
Ба ні, одного разу Павло Губенко проговорився, але промовисто: «Як ударила революція завертівся, будував Україну. Де говорять там і я. Державний муж, одне слово». Нічого собі проговорився: на державній службі в УНР Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету у Центральну Раду. Тоді до святої Софії, а з святої Софії до «Просвіти».
З «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, зі зборів у Центральну Раду»
Гримаса гримасою, але це серйозно, тричі в одному реченні згадує Центральну Раду. Цебто це факт його біографії буду-вав Україну від імені Центральної Ради на довіреній йому посаді українського державного службовця.