Посла тверського князя Святослава звали Михайлом, і він жив в одному з чисельних будинків, що утворювали комплекс Нижнього замку. Тверський посол виявився досить-таки молодим чоловіком, лише дещо старшим за Богумила, і мав деякі азіатські риси, які дозволили русичам допустити, що хтось у Михайла чи батько, чи мати був з монголів.
Тим не менше, Михайло виявився веселою балакучою людиною і, з всього видно, любив компанію. Він прибув у Львів ще два місяці тому у найлютіші морози. Відтоді безвиїзно сидів у хатині, відведеній йому і супроводжуючим його воїнам, спочатку чекаючи князя Лева з польського походу, потім його княжого рішення. Тому появу княжича Юрія у супроводі Богумила і Гліба прийняв як хороший знак.
Юрій відрекомендував послові своїх товаришів, повідомивши, що боярин (це про Богумила) і воєвода (Гліб) відбудуть з ним, як тільки дозволить погода.
Це чудово! вигукнув Михайло. Хоч мені і подобається ваша столиця, пробач, княжичу, я сумую за рідною землею.
Я тебе розумію, сказав Юрій. Не переймайся ти мене не образив.
Мова тверського посла мало чим відрізнялася від тієї, якою повсякчас спілкувалися на Русі. Та у ній вухо Гліба вловило неприємні для нього вставлення й інтонацію. Він знав їх походження: саме так розмовляли між собою монголи, що хвилями, час від часу, прокочувалися тутешніми землями. І все ж, незважаючи на це, Михайло вмів викликати до себе прихильність.
Гадаю, вам є про що поговорити, раптом заспішив відкланятися Юрій.
Звичайно, згодився Михайло. Тим більше, що всю довгу дорогу нам прийдеться ділити всі незгоди.
Вони будуть? поцікавився Гліб.
Після появи на Русі монголів Батия все можливе, по-дипломатичному невизначено відповів посол.
Невдовзі Гліб з Богумилом вже знали, що новоспечений знайомий народився у Сарай-Берке, куди його батька, кашинського князя, викликав тодішній хан і залишив у заручниках. Там він зумів сподобатися ханові, і той видав за нього дочку свого двоюрідного племінника. До Кашина заручник повернувся тоді, коли під час походу на Кавказ помер хан Берке. Повернувся не сам, а з молодою жоною і сином. Там їх обох негайно охрестили Темулун-хатун стала Анастасією, а Хизр-Ходжа Михайлом. Але покняжити ні батькові, ні тим більше йому не довелося.
Коли Ярослав Ярославович став князем тверським, йому здалося, що князівство є меншим за Новгородське, звідки його вигнали, і він приєднав до себе Кашин. А я увійшов у дружину його сина Святослава, теперішнього князя.
Навіть якщо Богумил і не хотів би знати про ситуацію у невідомій йому Твері, Михайло повністю розвіяв будь-яку інтригу. Повертаючись від посла, чоловіки не переставали обговорювати почуте.
Мені одне не зрозуміло, враз сказав Гліб.
Що саме? Зрештою, можна повернутися до Михайла. Впевнений він задовільнить всі твої запити, відповів Богумил.
Я серйозно! образився Гліб.
Що тобі не зрозуміло?
У Твері зараз княжить Святослав, син Ярослава Новгородського. Значить, Ксенія, на котрій бажає одружитися Юрій, його дочка.
Що тут незрозумілого?
Але мені відомо, що свого часу той таки Ярослав не признав Лева князем київським і змушений був залишити місто, поступившись йому. І навіть Сарай не допоміг йому.
Ну і що?
І тепер Лев Данилович бажає породичатися з дітьми Ярослава?
Богумил кивнув головою.
Це політика, воєводо, сказав він. Нам, простим смертним, не дано зрозуміти, про що думає князь, чи то вирішуючи йти походом на Польщу, чи то беручи у невістки дочку свого тепер вже померлого ворога. А нам з тобою залишається лише виконувати княжу волю то у похід, то на весілля.
Звістка про те, що Глібові знову доведеться покинути сімю і поїхати у краї, про які і у Злати, і в Добрави було лише одне уявлення: «це далеко», захоплення не викликало. Але жінки не подали виду. За все спільне життя (а Добрава і Гліб знали один одного чи не від того часу, як почали усвідомлювати себе) і мати, і жона звикли до його військової служби.
Життя протікало звичним, наперед визначеним руслом: Гліб постійно пропадав серед своєї дружини, намагаючись найкраще підготуватися до далекої дороги; Богумил вислуховував настанови князя, щоб не впасти в очах майбутнього родича; Юрій же, навпаки, намагався виглядати байдужим, неначе всі ці приготування стосувалися будь-кого, але не його.
Ніхто з них не знав, що їхня участь у поході була поставлена під сумнів не ким-небуть, а самою княгинею. Констанція Угорська із самого початку противилася родичанню свого сина з «невісткою із Тмутаракані», як вона сама висловлювалася (хоч сама Тмутаракань була зовсім в іншій стороні); їй було миліше поріднитися з Пястами.[13] Зрозумівши, що з чоловіком не має сенсу сперечатися, вона засумнівалася у здатності отроків[14] виконати цю місію.