Ти впевнений у Глібові? запитала вона якось після сніданку.
Ти сумніваєшся у ньому? А у Богумилі не сумніваєшся? здивувався Лев.
Богумил боярин. Він відданий тобі, а Гліб Звідки він взявся? Я дивуюся твоїй легковажності, Леве. Узяти якогось простолюдина, невідомо якого походження і поставити для охорони нашого сина твого наступника! І довірити йому привезти наречену. Не розумію!
І Гліба, і Богумила вибрав сам Юрій, і ми маємо поважати його вибір, відказав Лев. Щодо походження Гліба, то знай, що його мати походить з роду воєводи Звягеля.
Воєводою можна будь-кого призначити, вставила Констанція. Як і ти призначив того ж таки Гліба.
Не будь-кого, заперечив князь. А лише найдостойніших. І Гліб є саме таким. А щодо бояр Ти ж знаєш, що найбільше мій батько воював не проти монголів чи тевтонців, а саме проти бояр. Це вони змусили його матір з маленькими синами втікати то до Кракова, то до твого діда Андраша. Та й ставши князем, батько увесь час змушений був побоюватися бояр. Не надійні союзники! Свого часу він говорив мені, що краще вже мати їх серед своїх ворогів, аніж союзників. Тому й опирався на воєвод, яких сам же і підносив. Так роблю я також, так поступає і наш син. Ми повинні довіряти йому більше.
Не відомо, чи переконали слова чоловіка Констанцію, але більше вона не піднімала це питання. Натомість візити Богумила до княгині почастішали; жінка захотіла убезпечити майбутній похід від будь-яких несподіванок, хоч за це боярин не відповідав.
Але Гліба Констанція Угорська ігнорувала повністю.
Не посвячений у двірцеві інтриги Гліб, тим не менше, вже через місяць доповів Юрію, що його дружина готова до походу.
Коні відібрані, підковані, пять десятків дружини готові відправлятися хоч завтра, повідомив Гліб.
Добре, тільки й сказав Юрій і відправив воєводу відпочивати.
Вже з самого ранку наступного дня його підняли з ліжка і наказати прибути до князя. Там Гліба чекав Богумил. Виявилося, одного лише його. Не встиг Гліб привітатися зі свояком, як їх обох запросили до князя.
Лев був не один. З ним у залі сидів Юрій. Констанції цього разу не було.
Після звичного у таких випадках початку князь Лев Данилович повідомив:
Я задоволений твоєю роботою, Глібе. Те, що ти так швидко впорався із підготовкою до походу, дало мені можливість вирушити, не чекаючи Великодня. Тим більше, що земля вже підсохла і найближчими тижнями не варто боятися дощів. В усякому разі так мене запевнили мої віщуни. Тому вирушаєте ви у понеділок. Воєводо, ти впевнений, що вам вистачить пятдесят отроків?
Впевнений, князю, відповів Гліб. Тут головне не цифра. Пятдесят воїв чи сто ролі не грає. Дорога далека і не відомо, що нас чекатиме. А у своїй дружині я впевнений.
Я також, підтвердив Юрій. Під Гозлицею вони стояли як леви.
Давай без порівнянь, скривився князь. Що ж, нехай буде по-вашому. Твої, воєводо, люди тобі й відповідати. Богумиле!
Так, князю! виступив наперед той.
Перед відбуттям я вручу тобі охоронні грамоти свою і Ногая. Колись беклярбек спрезентував їх мені, але жодного разу використати не довелося. Це на той випадок, коли вас перестрінуть монголи. Ну і послання до князя Святослава Ярославовича. Прошу вас не затримуватися там, у Твері. Ми вас чекатимемо. Можливо, одразу після весілля нашого сина доведеться відправитися у новий похід.
Почуте вразило молодих чоловіків, але не спантеличило. Зараз для них головною була поїздка, а про майбутній новий похід вони подумають, якщо повернуться з цього.
А що їх чекає, напевне, знав лише Бог і посол Михайло, але він, як і належить справжньому послові, мовчав. Тому Богумилу й Глібу наразі доводилося сподіватися лише на мечі підлеглих воєводи.
IV
Хоч держава Лева Даниловича офіційно і простягалася до Переяслава, а сам правитель іменував себе князем Київським, фактично княжа влада заледве сягала до річки Горина,[15] на березі якої на місці дотла спаленого монголами Камянця зовсім недавно ті ж таки монголи дозволили звести нове місто, назване Заславом.[16] Далі лежала сумнозвісна болохівська земля, знищена Данилом і забута Сараєм, озлоблена на всіх і вся, тому особливо небезпечна. І хоч від Заслава до Києва пролягав торговий шлях, гостям тут не були раді. При найменшій нагоді торгові валки вряди-годи піддавалися нападам розбійників, що, здавалося, діяли розрізнено і незалежно один від одного, але їхні дії, рівно ж як і їхня обізнаність, змушували підозрювати якийсь єдиний центр. Правда, ніякі дії князів не наблизилися до вирішення цієї проблеми, тому Львову нічого іншого не залишалося, як просто озброювати торговців.