Іван Федорович Драч - Українська діаспора стр 4.

Захоплений у 1964 р. високим злетом поезій Івана Драча в циклі «Теліженське літо», Іван Кошелівець у передмові до перевиданої (з доповненнями) у 1974 р. «Панорами найновішої літератури в УРСР» з прикрістю зауважив: «Ті ж, що лишилися на поверхні літературного життя, їздять у відрядження, щоб писати нариси й вірші про новобудови. Перед серед тих, що так слухняно перебудувалися, веде Іван Драч, що був чи не найоригінальніший серед шістдесятників».[7]

В анотації до збірки Івана Драча «Американський зошит» (1980) читаємо: «До нової книги лауреата Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка ввійшли твори, в яких художньо зафіксовані враження від зарубіжних поїздок автора 1966, 1977 та 1978 років». Книжка вийшла накладом 16 000 примірників. У 1960 1980-х рр. виїзд за кордон міг бути тільки з дозволу КДБ, а такий дозвіл видавали в Комітеті держбезпеки лише довіреним людям. Без тих послуг, які Драч зробив для компартії і КДБ, такі поїздки були б неможливі. Очевидно, що ті поїздки були не для того, щоб налагодити контакти з діаспорою, а з цілком протилежною метою довести, що з «буржуазними націоналістами» не може бути й мови про порозуміння. Одна з поїздок Драча до США відбулася в парі з Дмитром Павличком, про що згадує поет у присвяченому другові вірші:

Поїздки не зміцнили, не поглибили дар поета, скоріше навпаки: «Американський зошит» одна з найбільш сірих, якщо не сказати, бездарних збірок талановитого поета. Слова «Важко як себе в собі підняти» ключ до розуміння драми душі поета. Винесення в епіграф вірша «Білий кінь визволителів» фрагментів з «оунівської інструкції» часів Другої світової війни і «бандерівського» часопису «Гомін України» з уривка 1977 р. схиляють до здогаду, що КДБ знайомило Драча з матеріалами, які зберігалися в цій установі.

Тут не місце дорікати чи виправдувати поета. На думку приходять слова Святослава Гординського про мистця Миколу Глущенка, котрий за кордоном виконував агентурні завдання під наданою йому чекістами кличкою «Ярема». З цього приводу Гординський писав: «От і маємо тут портрет одного українського інтелігента у сталінській дійсності, а подібних до нього було (і ще є) напевно тисячі, які мусили пристосовуватися до визнаної тепер уже навіть самими комуністами, як злочинної, сталінської забріханої системи. Майбутній розгляд таких і подібних документів стане добрим матеріялом для зясування того, як виковувалася чи ломилася або пристосувалася українська людина в тому кошмарному чорториї, що був оздоблений вилитими з бронзи статуями колишніх богів, яких тепер сам народ скидає з їх високих пєдесталів».[8]

На щастя, світ не стоїть на місці, а змінюється, разом із ним змінюються люди. Мали рацію мудрі латиняни: Tempora mutantur еt nos mutamur in illis (часи змінюються, і ми змінюємося з ними). Прірва, що утворилася між Іваном Драчем і діаспорою, тривала незасипаною понад два десятиліття до часу другої відлиги приходу до влади в СРСР М. Горбачова. Зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, раціоналіст Іван Драч скинув «холуйські ходаки» й почав боротьбу за суверенну УРСР. Зразу боротися за самостійну Україну йому не дозволяли комуністичні віжки. Пройшовши за короткий час складну еволюцію, він на початку 1989-го бере активну участь у створенні Народного руху України за перебудову (НРУ), готує Установчий зїзд, запрошує на його засідання чималу кількість гостей з української діаспори. Установчий зїзд 7 10 вересня 1989 р. обирає І. Драча головою НРУ. Під час перебування видатного поета на посаді потужної громадсько-політичної організації відбулося повільне перетворення підконтрольного КДБ Народного Руху України за перебудову в НРУ продовжувача національно-визвольної боротьби за державний суверенітет України.

Після здобуття Україною Незалежності розпочинається нова сторінка стосунків Івана Драча з діаспорою. За рекомендацією нової влади його, голову НРУ, народного депутата Верховної Ради України, обирають головою Товариства звязків з українцями за кордоном. На плечі видатного поета, громадського й політичного діяча звалилася нелегка ноша, зважаючи на завдання, які виконувало Товариство в минулі три десятиріччя.

Товариство звязків з українцями за межами України було засноване 20 грудня 1960 р. за рішенням Центрального комітету КПУ і Комітету державної безпеки з метою розколоти світове українство на «прогресивну» частину (робітники, селяни) і «буржуазних націоналістів», внести розлад у діаспорне українське середовище, знецінити його вагу в українській історії та його вплив на український народ. З цією метою під прикриттям Товариства компартія разом з КДБ всіляко підтримували «прогресивні українські організації» (комуністичного і соціалістичного штибу) в США, Канаді та Європі, фінансували їхні прорадянські й прокомуністичні газети, запрошуючи «прогресивних» діячів відвідати Радянську Україну, де ними опікувалися й «виховували» «працівники в цивільному» чекісти. Щодо тих закордонних українців, котрі не піддавалися впливу радянської пропаганди, то з ними велася цілком інша робота. На кожного діяча «націоналістичного табору» була заведена персональна картка, в яку, крім біографічних даних, вносилася інформація про їхню політичну, літературну, наукову, мистецьку діяльність. Картотека знаходилася під суворим контролем зачислених у штат Товариства кадебістів. З метою вишукування розмаїтої інформації про відомих українських діячів у діаспорі КДБ забезпечувало довірених працівників Товариства українськими закордонними виданнями газетами й журналами, які після опрацювання повертали в архів КДБ, а добута інформація у спотвореному вигляді використовувалася для боротьби з «буржуазними українськими націоналістами». На Товариство було покладене завдання розєднувати українство різними способами і методами, не гребуючи наклепами й надуманими звинуваченнями. На руйнування української діаспори тодішній уряд УРСР виділяв значні кошти, утримуючи близько двохсот працівників Товариства.