У пивниці вікон не було. Світили жовті лампочки попід темною стелею і по-чужинецькому зеленів неоновий напис над барною стійкою: «Гайнекен». «Який у біса «гайнекен?» подумав із посмішкою Віктор. Це усе своє, рідне, вітчизняне, дешеве». І пиво, і вино, і горілка, що її деякі відвідувачі за старою радянською звичкою намагалися непомітно доливати в келихи з пивом для зміцнення ефекту. Ефект дійсно був міцний. У кутку пивниці вже спав, хропучи, пожмаканий і водночас інтелігентний на вигляд чоловік. До нього підійшов інший, схилився. Віктор зацікавлено спостерігав, гадаючи, що зараз сплячого будуть виносити абощо. Але все виявилося простіше: у сонька на руці був годинник, а той, хто підійшов до нього, просто хотів довідатися час. Він підняв безвладну ліву руку, зсунув рукав піджака з запястка і, вивчивши розташування годинникових стрілок, поклав руку на місце.
На третю склянку вина Вікторові забракло грошей. Він вийшов крутими сходинками з пивниці й розгледівся. Вулиця вбиралась у вечірні вогні, ніжне світло вітрин виливалося на тротуари. Якщо зараз завернути ліворуч і пройти метрів триста, він вийде на набережну Дніпра, і тоді річкове прохолодне повітря підбадьорить його.
Близько години він неквапно брів набережною до мосту «Метро». Повз гасали машини. А Віктор ішов і міркував про себе, про своє повернення. Той факт, що його місце в його власній квартирі зайняте, сприймався спокійно. Просто його дім уже не був його домом. Там виник якийсь інший світ, і, можливо, він не мав права втручатися в життя цього світу. Тільки Соня зараз здавалася йому ближчою, ніж тоді, перед відїздом. Тільки вона ніби й залишалася нічиєю, тобто такою ж, як і він сам. Це споріднювало, але ще дужче споріднювало минуле. Споріднював покійний Мишко-непінгвін, обличчя якого вже витерлося з памяті Віктора. Але по-іншому Віктор його памятав. Навіть голос його памятав. І Соня це все, що він залишив світові на згадку про себе. Та й не світові він її залишив, а йому, Вікторові
Дійшовши до мосту, Віктор сів у метро і приїхав на «Лівобережну» Тепер ноги несли просто до казино «Джеф».
Тут нічогісінько не змінилося. Обличчя він не памятав, а розташування готельного фойє, прохід за важкі запони, кабінка обміну жетонів усі таке саме. Охоронцеві на вході до зали Віктор мовчки тицьнув пару жетонів, заздалегідь витягнутих із кулька в кишені.
Зупинився біля найближчої рулетки, зробив ставки, подивився на трьох підпилих хлопців, що теж розклали жетони по нумерованих квадратиках столу. По колу застрибала кулька. Молодий крупє ліниво прищулився й стежив за нею. Для нього гра була нецікавою він усім своїм виглядом ніби показував: «Ще не вечір! Постривайте. Ось годинки за три почнеться справжня гра!»
Віктор теж стежив за кулькою, і теж ліниво. Однак кулька зупинилася на «десятці», й Віктор зрозумів, що його жетони зараз перейдуть у власність столу. Здивований, він знову дістав жетони й зробив кілька ставок. І знову програв. Це його протверезило. Хлопці поруч теж програвали, але цілком спокійно, ніби саме для цього вони сюди й прийшли. А він нащо прийшов? Бо тут він провів свої останні дні й ночі в Києві. Але тоді він святкував майбутню смерть і тому вигравав, а нині? Смерть, схоже, залишилася в іншому, минулому житті. Там же, мабуть, залишилося й везіння.
Віктор зіграв ще кілька разів і знову без успіху. Навіть один із тих хлопців зненацька виграв десяток жетонів, а жетони Віктора крупє рутинно згортав лопаточкою і зсипав у дірку, в безодню, куди йшло все програне. Той, кому все це згори падало, мав регулярно багатіти, з кожною грою.
«Ні, годі», подумав Віктор і зупинив руку, що вже залізла до кишені, до кулька з жетонами. Він ступив крок назад. Постежив хвилин із десять за грою хлопців. Прийшла офіціантка з тацею: безкоштовне шампанське мало розрадити постійний неталан. Віктор випив шампанського й підійшов до будки обміну жетонів.
Спочатку зазирнув у віконце й переконався, що там хтось є.
Жетони назад міняєте? запитав він.
Виграли? долинуло у відповідь.
Атож, Віктор виклав пригорщу різнобарвних кружечків і долонею посунув жетони у віконце. Це ще не всі!
Пощастило! мовив хлопець-міняйло, але в голосі виникла напруга.
Десять відсотків тобі, сказав Віктор, нахилившись і пильно упявшись очима в хлопця.
Той кивнув, і тоді Віктор догріб із кишені всі жетони.
Забагато, неголосно мовив хлопець.