Алло! почувся в рурці лункий голос Соні.
Соню? Віктор усміхнувся в рурку.
Дядько Миколо? спитала Соня.
Ні, дядько Вітя.
Запала павза, по якій голос Соні ще більше пожвавішав.
Дядьку Вітю?! А ти де?
Я в Києві. А ти?
А я вдома А Мишко з тобою?
Ні, Мишка нема Він десь тут, у Києві
Загубився?
Атож, загубився, але я його знайду!
Ти його обовязково знайди й приведи додому! Бо тітка Ніна кішку принесла, а вона дряпається. А Мишко не дряпався!
Так, із сумом підтвердив Віктор. Мишко не дряпався. А тітка Ніна вдома?
Hi-і, вона по магазинах пішла. А ти прийдеш?
Прийду, пообіцяв Віктор. Тільки трохи згодом І напевно тоді, коли тітки Ніни й цього дядька Миколи не буде Адже у вас тепер дядько Микола живе?
Живе, відповіла Соня. Але він гарний, він мені рольцята купив. А вчора десь на два дні виїхав і обіцяв мені черепашки привезти
Цікаво, значить на море виїхав Він і справді міліціонер?
Ні, про чуже око А насправді якийсь вартовий, тільки не простий, а головний Ой, тітка Ніна йде! Хочеш із нею поговорити?
Ні, Сонечко, я потім подзвоню! хутенько завершив розмову Віктор і поклав рурку на апарат.
Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далі стояла біля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вікна.
Якщо хочеш можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, мовила, озирнувшись, Тоня.
Дякую Я, бабо Тоню, сумку тут залишу до завтра, а завтра зайду. Гаразд?
Звичайно, заходь! кивнула вона.
3
Треба було розрядитися. Віктор простував Хрещатиком порожнем, лише ті ж два паспорти лежали, кожний у своїй кишені. А в кишені куртки глухо дзенькали жетони казино, що зїздили з Віктором до Антарктиди й назад. Ідучи від баби Тоні, він витяг згорток із жетонами зі спортивної сумки. Витяг і впхнув у кишеню. Усе це відбулося якось автоматично, але зараз, коли він ішов Хрещатиком проти вечора то впізнаючи його, то не впізнаючи, присутність у кишені жетонів підкреслювала в його прогулянці елемент гри, елемент газарду. У внутрішній кишені куртки лежала важливіша штукерія кредитна картка «Visa» від банкіра-полярника Брониковського. «Вісімдесят девять девяносто сім», повторив Віктор пінкод картки. Память поки не зраджувала. Поруч із карткою в конверті лежав лист банкіра до його дружини. Віктор навіть не поцікавився, чи є в нього діти? Потім довідається. Коли доїде до Москви, знайде її, передасть листа, переповість усе словами. Вона, мабуть, плакатиме Але спершу треба знайти Мишка, знайти й перепросити. І, як удасться, виправити ситуацію. Може, незабаром полетить чергова експедиція на далекий холодний Південь нашого маленького глобусу?
У миттєву безпрограшну лотерею не бажаєте зіграти? продзеленчав поруч нахабнуватий голос.
Віктор спинився. Хлопець років двадцятьох у джинсах, картатій сорочці і піджаку наопаш посміхався і кивав головою вбік. Віктор озирнувся й побачив теплий гурт лохотронників біля розкладеного столика. Зауваживши поворот його голови, вони мерщій взялися до «гри».
Дякую, я в безпрограшну не граю, відповів Віктор. Тим більше, що я й так завжди виграю!
Це можна виправити, сказав хлопець.
Можна, але не треба, Віктор усміхнувся до хлопця цілком привітно, обійшов його і рушив далі.
Дивно, що ця балачка Віктора підбадьорила. Згадалося, з яким фаталізмом він вигравав тоді в рулетку, яку втомлювали нескінченні виграші. Плужить дурням і новачкам. Новачком його вже не назвеш, а дурнем ще можна. Але дурень слово необразливе. Кожна людина дурна, тільки одні дуріють перегодом і залюбки, а інші цілком поважно і все життя.
Віктор спустився на Поділ, але тут на нього чекав неприємний сюрприз: винний бар «Бахус» зник. Натомість тепер виблискував модними вітринами магазин дорогого одягу. Перейшовши на інший бік Костянтинівської, Віктор спустився до пивниці й зрадів, побачивши, що й тут розливають вино. Склянка молдавського «Каберне» виявилася вельми вчасною. І час зупинився. Поруч пиячили вільні громадяни міста Києва, приходили та щезали червоні плями облич. А Віктор купавсь у винному теплі, ніби відігрівався за весь цей пережитий і не надто міцний антарктичний морозець. І в голові бринів дитячий голос, голос Соні, що розпитує про пінгвіна Мишка й скаржиться на дряпучу кішку.
У пивниці вікон не було. Світили жовті лампочки попід темною стелею і по-чужинецькому зеленів неоновий напис над барною стійкою: «Гайнекен». «Який у біса «гайнекен?» подумав із посмішкою Віктор. Це усе своє, рідне, вітчизняне, дешеве». І пиво, і вино, і горілка, що її деякі відвідувачі за старою радянською звичкою намагалися непомітно доливати в келихи з пивом для зміцнення ефекту. Ефект дійсно був міцний. У кутку пивниці вже спав, хропучи, пожмаканий і водночас інтелігентний на вигляд чоловік. До нього підійшов інший, схилився. Віктор зацікавлено спостерігав, гадаючи, що зараз сплячого будуть виносити абощо. Але все виявилося простіше: у сонька на руці був годинник, а той, хто підійшов до нього, просто хотів довідатися час. Він підняв безвладну ліву руку, зсунув рукав піджака з запястка і, вивчивши розташування годинникових стрілок, поклав руку на місце.