Дяк засапався й замовк. До відкритої церковної брами зайшли вони разом, і, може, тому виставлена біля входу охорона, хоч і подивилася на Віктора пильно, але не зупинила його.
А в церкві, у приємній стумі, горіли свічі під образами й на поминальних ставниках. Панотець хрипким монотонним голосом відспівував небіжчика. Дяк одразу зник. Віктор залишився сам і підійшов до гурту, що щільно оточив дорогу труну. Спробував подивитися на небіжчика, та ба. Гурт стояв плече-до-плеча ані шпарини, щоб зазирнути вперед. Залишалося тільки терпляче чекати, доки відспівування закінчиться. Але тужний голос панотця звучав далі, й хтозна, що це було, псалми чи просто речитатив заупокійної молитви. Тільки коли пролунало «і раба Божого Василя», збагнув Віктор, що це молитва. Він присів навпочіпки й подивився вперед, повз штани і темні сукні, сподіваючись побачити пінгвіна Мишка. Але відразу зловив на собі дивний погляд літнього чоловіка, що озирнувся. Звівся на ноги, відчуваючи себе пустотливим школярем.
Відспівування тривало півгодини. Потім труну винесли з церкви. Віктор знову помітив, як якась маленька істота майнула серед жалобної юрби і відразу загубилася, зникла. І він почекав, поки увесь хід розтягнеться по алеї. Приладнався й собі позаду процесії. Спробував зазирнути вперед, але, піймавши на собі ще один запитальний погляд, вирішив почекати і вже біля могили придивитися уважніше. Легко і природно він відчув себе своїм у цій жалобній процесії, ніби щодня лише й робив, що брав участь у відспівуванні й похороні незнайомих небіжчиків. Скорботних друзів і родичів він не сприймав як чужих. Mo й справді включилася память, що швидко відрегулювала його стан, і тепер він по-давньому виконував свою скорботну функцію, знову був частиною ритуалу, як церковний панотець або звичайний грабар.
Могилу для свіжопреставленого Василя викопали поблизу церкви. Там і поставили труну на вкритий бордовим оксамитом подіум. Відкрили червоне поліроване віко. Віктор нарешті побачив небіжчика: благовидне обличчя в дорогих окулярах і лише голова оповита бинтом. Розкішний костюм, на пальцях два персні, на руці годинник, схожий на «Ролекс».
Віктор обійшов скорботних друзів і родичів з іншого боку, знову вдивляючись уважно в найвужче коло навколо труни. І тут розчарування відбилося на його обличчі хворобливою гримасою: він побачив маленького, напевно чотирирічного хлопчака, вбраного в чорний костюмчик і білу сорочину. Оце ж він скидався на пінгвіна. Усередині у Віктора ніби порожнеча виникла. Він завмер, пильно дивлячись на хлопчика, пильно і невдоволено, немов той обдурив його, а не власні очі й гадки. Зявилося фізичне відчуття образи, присмак образи на язиці гіркий, нудотний. І все це відбивалося на обличчі Віктора. Він і далі дивився на дитину й не бачив, як стежать за ним двоє охоронців і літній, сивий чоловік із прилизаним, зачесаним набік волоссям. Літній кинув погляд на одного охоронця, і той, швидко впіймавши його погляд, кивнув із розумінням.
Якийсь дивний загальний рух рук відвернув увагу Віктора від хлопчика, і він, не змінюючи ображено-невдоволеного виразу обличчя, спостерігав тепер, як усі чоловіки взяли до рук мобільники. А в сивого, вищого за інших, у руках зявилося відразу два мобільних телефони. Він ступив до труни і вклав один із них у руку покійного. Відступив назад. Набрав на своєму мобільному якийсь номер, і телефон у руці небіжчика задзвонив, заграв електронну мелодію. Віктор стрепенувся, прислухався. Мелодія здалася водночас дивною й знайомою. Літній поправив смарагдового кольору хусточку, що стирчала з нагрудної кишені піджака, вибрав когось поглядом і кивнув головою. Відразу біля труни постало двоє. Вони поволі закрили віко. Мелодія мобільника зазвучала трохи тихіше.
«Стомлене сонце!» згадав Віктор, упізнавши нарешті музику цього танго.
Труну спустили до могили, і ті ж двоє, одягнені, як тепер стало видно, набагато скромніше за інших, але все-таки незвично охайно для цвинтарних робітників, узяли лопати, й земля полетіла вниз, лунко бючись об віко. Танго все ще звучало. Тепер друзі і рідні підходили до купи коричневої глинистої землі, брали по пригорщі й кидали вниз, у могилу.
Хвилин за пять танго затихло. Музику мобільника закопали разом із небіжчиком. Віктор зажурився. Новий ритуал не припав йому до вподоби. І хто це вигадав? Де Мишко? Де Олекса? Чи це був похорон від якогось іншого «поховального бюро»?