Віктор спинився, роздивився монументальний портрет небіжчика й тут його осінило: це ж той самий покійник, що «познайомив» його і Мишка з Олексою, це звідси їх із пінгвіном Олекса вперше підвозив додому на своїй машині.
«Расторопов Петро Віталійович. 15.03.1971- 11.10.1997».Одинадцяте жовтня, подумав Віктор. Ховали, напевно, на третій день тринадцятого Нещасливе число
Знову продзеленчав далекий трамвай, і Віктор рушив далі цвинтарною алеєю. Над головою літали ворони. Крякали. До їхнього крякання додався віддалений жалобний марш, і Віктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибині цвинтаря, гурт людей. Чергові проводжання у вічність.
Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до воріт, Віктор побачив, як на Байковий цвинтар вїхало з півтора десятка крутих іномарок, серед них розкішний лімузин-мари. У хвості колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останній джип зупинився. З нього вискочило двоє хлопців. Вони стали обабіч воріт, а вся кавалькада рушила далі алеєю, що провадить до церкви і до крематорію.
Віктор нащулився. Губи ледь помітно всміхнулися через раптове припущення.
«Нема крутого похорону без пінгвіна», подумав він, уважним поглядом проводжаючи валку іномарок.
Він наддав ходи й пішов навперейми до цвинтарної церкви просто по ділянці, просовуючись між нагробками й огорожками. Перед очима миготіли прізвища й дати життя, але варто було Вікторові звернути увагу на якийсь памятник, як натикався він на чергову огорожку чи лавку, і цей шлях, що здавався ще пять хвилин тому найкоротшим, розтягувався. А церква, немов міраж у пустелі, не наближалася. Вона ніби мріяла над цвинтарем, над цим полем, усіяним нагробками й мармуром памятників. Вона була недосяжна, неприступна, як посмертне щастя. А проте хвилин за десять закони фізичної географії знову перебрали владу до рук, і Віктор побачив неподалік, як заносять до церкви дорогу труну з полірованого червоного дерева та з бронзовими ручками четверо кремезних, елегантно одягнених чоловіків. Інші а їх було чимало, душ сорок, вийшли з машин і терпляче чекали на свою чергу. Кілька пань: усі в темних окулярах від Армані або Версаче. Довгі чорні сукні. Елегантна жалоба вбрання.
І раптом від пань до церковної брами смішно шуснула приземкувата чорно-біла істота. Віктор не встиг розгледіти її лише вловив поглядом колір і розмір. І відразу серце радо тьохнуло. «Мишко!» подумав він, тішачись тим, що мав рацію, такий похорон без пінгвіна не обійдеться.
Задивившись уперед, Віктор боляче вдарився об трубу водогону. Подивився під ноги: ще одне «госпподвіря» з краном, відрами й лійкою. Обійшов. Ще метрів сто і він вийде на майдан перед церквою.
Віктор потер рукою через тканину штанів забите коліно, поспішив далі. Вийшов на алею, що веде до церкви. Побачив, що вся процесія вже зайшла всередину, і тільки двоє суворих на вигляд хлопців залишилися біля відкритої церковної брами.
Зненацька з цих дверей вихопився хлопчисько обірваний, кошлатий. У руках тримав книгу. За ним слідом молодий дяк. Обоє бігли назустріч Вікторові. Віктор зупинився хлопчисько озирався й щодуху мчав на нього. «Злодіяка!» збагнув Віктор і, різко ступнувши наперед, схопив хлопчака за праву руку.
Хлопчик, утративши рівновагу, упав на асфальт алеї і покотився по ньому. Тут же прискочив молодий дяк із рідкою борідкою й прищавим обличчям. Помітивши краєм ока, що справедливість от-от буде відновлена, Віктор рушив далі. А дяк тим часом вирвав із рук хлопчика книгу, вгатив цією книгою його кілька разів по голові і теж поквапився назад до церкви. Наздогнав Віктора.
Спасибі вам! сказав, запопадливо зиркаючи Вікторові в очі. Порятунку від них немає!
Віктор звернув увагу, що книга, яку дяк одібрав у хлопчика, була Біблією.
Уже штук двадцять поцупили, скаржився дяк, чимчикуючи поруч із Віктором. Один Бог знає, нащо цим бездомним Біблії; вони ж неписьменні, читати-писати не вміють. Тільки квіти з могил крадуть і продають Ще добре, якщо перед цвинтарем продають, бо деякі на Хрещатик їздять і там продають ці букети Люди на побачення, на весілля йдуть Купують квіти й не знають, що вони з цвинтаря А недобре це, може нещастя принести
Дяк засапався й замовк. До відкритої церковної брами зайшли вони разом, і, може, тому виставлена біля входу охорона, хоч і подивилася на Віктора пильно, але не зупинила його.